Я вже занесла кулак для удару, аж раптом двері ректорату відчинилися і вийшли Каріл та Ларгус. Вираз Вадимового обличчя миттєво змінився, тепер на ньому була дратівлива посмішка бувалого підлабузника.
— Вітаю вас, пане Агердон, — чарівно проспівав хлопець, мало не стелячись килимком. Але всі старання, схоже, були марні: Ларгус навіть не подивився в його бік. Отримавши таку саму кількість уваги від Каріла, Вадим ґречно вклонився крукові й поспіхом пішов.
— Ну що там? — запитала я в Ларгуса.
— До післязавтра я буду у Фетесаріні, а потім повернуся до Адамарея, прихопивши із собою знахідки з розкопок. До тебе в ректора жодних претензій.
— Уже радує. А що далі?
— Далі я їду на нові розкопки — ті самі, на які відправили Фамала, — пояснив Каріл. — Скоро починається навчальний рік, тож я повинен його замінити.
— То куди податися мені? Ясно, що тільки я туди приїду, одразу розвернуся і що є духу помчу назад, щоб встигнути до початку занять.
— Не хвилюйся, — всміхнувся Ларгус. — Я домовився з ректором, ти можеш залишитися в університеті.
— Жартуєш?
— Ні. Зараз сходи до приймальної комісії і запишися на обрану спеціальність, а потім тебе поселять у гуртожиток.
Ось тобі й на. Хто б міг подумати, що цей момент настане так скоро? Невже просто зараз я повинна вибрати спеціальність? Чорт, через усе, що сталося, я зовсім забула про це.
— Ларгусе, проведи Алісу до приймальної комісії, а я поки занесу це на кафедру, — попросив Каріл, вказуючи на дзеркальце Теглена.
Крук кивнув, і ми сходами попрямували на четвертий поверх. За кілька хвилин я стояла біля дверей із табличкою, яку ніби навмисне пофарбували в чорний колір. Напис на ній трагічно повідомляв: «Приймальна комісія».
— Хвилюєшся? — запитав Ларгус, помітивши, як у мене тремтять коліна.
— Гірше. Ні в чому не впевнена.
— Не переймайся. Просто подивися на себе зсередини, а потім вибери те, що більше тобі підходить.
— Легко казати, коли все це вже давно позаду.
— Важкий вибір ніколи не буває позаду. Але насправді досить знати, чого ти хочеш, і найголовніше — як сильно ти цього хочеш. Це твоє життя, твоя доля, і тільки тобі вирішувати, як нею розпорядитися. Тому зараз забудь усе, що тобі хто-небудь коли-небудь говорив або радив. Слухай тільки себе. Удачі.
Усміхнувшись, Ларгус ступив крок назад, і я увійшла до кабінету приймальної комісії, де за письмовим столом сиділа секретарка.
— Ти Гайлінова? — запитала вона. — Проходь, мене вже попередили. Розпишися отут, тут, тут... — торохтіла жінка, указуючи на бланки. — А сюди впиши обраний факультет і спеціальність.
Ну от і він, момент істини! Отже, археологія... Археологія ж?
Як і радив Ларгус, я ще раз зазирнула в себе, а заодно згадала своє минуле, останньою сторінкою в якому були розкопки у Волошковому степу.
І все ж, що було б по-справжньому цікаво журналістці, яка працювала в газеті на кшталт «13-й канал»?
Порівнюючи свої інтереси з тим, що було написано в брошурі про кожну зі спеціальностей, я невпевнено стукала ручкою по столу, аж раптом засяяла і написала: «факультет — природознавчий, спеціальність — нежитьознавство».
— Це все? — запитала я, перш ніж віддати секретарці документи.
— Так. Прекрасно, зараз я все оформлю. Ось ключ від твоєї кімнати в студентському гуртожитку, — закінчила жінка і поклала на стіл мідний ключ із номерком-брелоком. — До побачення.
Коли я вийшла з кабінету, поруч із Ларгусом уже стояв Каріл.
— Що ж, вітаю тебе із зарахуванням до лав археологів... — урочисто почав чарівник, потискаючи мені руку.
— Археологів? — здивувався Ларгус. Хоч він і намагався це приховати, вигляд у нього був трохи розчарований.
— Вибач, Каріле, — перебила я. — Але археологія — це не моє.
— Тобто?
— Перед тобою майбутній нежитьознавець.
Схоже, для Каріла це була та ще несподіванка. Він уже, либонь, налаштувався базікати зі мною на історичну тематику довгими зимовими вечорами... А от на обличчі Ларгуса я помітила веселу і, здається, навіть схвальну усмішку.
— То що, проведете мене до гуртожитку? — засміялася я, покрутивши на пальці ключ від кімнати.
— Куди ми подінемося, нежитьознавцю? — усміхнувся Каріл і на пару з Ларгусом підхопив мене під руки.
У шкільні роки я одного разу прийшла в гості до приятельки-студентки, яка жила в гуртожитку. Після цього бажання приходити туди зникло назавжди. Насамперед шокував сам його стан — будівля терміново потребувала капремонту, а ще краще — знесення і зведення нової. Найсильніше враження на мене справила студентська кухня: коли ми готували борщ і відійшли на хвилину, його в нас вкрали разом із каструлею! Що вже казати про нічні гульдебеники, порівняно з якими Содом і Гоморра — «капусник» у дитячому садочку. Тому тваринний жах, який я відчула, наближаючись до гуртожитку, був цілком виправданий.
Хоч як дивно, виявився він настільки ж і безпідставним. Скрізь було чисто й охайно, а кімната (до речі, одномісна) здавалася настільки затишною, що перспектива студентства в іншому світі майже перестала мене лякати.
Уже пізніше, коли Каріл із Ларгусом пішли, а речі були розкладені, я обстежила гуртожиток: чоловіче та жіноче крило з другого до сьомого поверху, на кожному по два десятки житлових кімнат, три просторі кухоньки і стільки ж ванних. На восьмому кілька великих кімнат відпочинку зі зручними диванами, журнальними столиками і різними іграми, з яких знайомою мені здався тільки якийсь місцевий аналог більярду. Схоже, Ларгус говорив правду щодо того, що держава зацікавлена в усіх носіях магічної сили, якщо навіть у студентському гуртожитку такі панські умови.
У будь-якому разі, це було місце, де можна дуже непогано провести ці чотири роки.
Засмучувало лише те, що житиме тут і Вадим.
Суцільний морок. Повсюди лише суцільний морок. Я не бачу навіть своїх рук, чую тільки власне дихання. Неможливо роздивитися хоч щось... або когось. А хтось є, в цьому я не сумніваюся. Постійно відчуваю його присутність, і від того шкіра вкривається краплями поту.
— Хто ти? — кричу я в темряву. — Покажися!
Але відповіді немає. Я тільки відчуваю, як чиїсь губи кривить зла усмішка, і моя кров коле в стінки судин кристаликами льоду. Воно тут, воно сильне... воно чекає, чогось чекає. Але чого?
Раптом серце зупиняється: я відчуваю огидний крижаний дотик до своєї шкіри. Він швидкоплинний, сам по собі непомітний, але відчуття від нього не проходять і породжують паніку. Здається, воно проникає крізь шкіру і м’язи, доходить до кісток.
— А в тебе тут затишно, Центру Тіней...
Скрикнувши, я прокинулася і кілька секунд сиділа нерухомо, а потім змахнула з чола краплі поту.
Знову. Чорт, знову цей сон, ось тільки зараз усе набагато гірше. Той дотик ніяк не йшов у мене з голови. Здавалося, він досі пронизував крижаним болем. Хотілося б мені нарешті зрозуміти, що до чого.
Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. Зараз тут іще порожньо, тільки Вадим іноді шарудить на чоловічій половині гуртожитку та десь повзають двійко студентів, що залишалися тут на літні канікули. Але від сьогодні починався прийом нових студентів і повернення старих, тому вони швидко заповнять ці стіни.
Університет уже видав мені форму, точніше форми. Перший комплект — три зручні брючні костюми — для тренувань. Другий — три довгі, практично однакові мішкуваті сукні з шаллю — для повсякденного носіння, зокрема відвідування лекцій. Обидва комплекти були виконані в трьох варіантах кольору: темно-фіолетовий, темно-зелений і темно-червоний.
Окрім форми я отримала непоганий меч, лук і стріли, два кинджали, наплічну сумку, темно-сірий плащ, купальний костюм, а також стопку зошитів для конспектів, коробку олівців та ручок (слава помідорам — нормальних кулькових, схожих на ті, що були в моєму світі, а не тих середньовічних, з чорнильними перами!).