Приємною несподіванкою виявилася досить непогана стипендія, яку мені видали, не чекаючи початку навчального року.
Швидко поснідавши, я схопила дочитану вчора ввечері книжку та побігла до бібліотеки.
Уже дорогою назад я помітила невелике скупчення абітурієнтів біля приймальної комісії. І треба ж було такому статися, щоб саме в цей момент звідти вийшов Вадим! Схоже, він зміцнював позиції й серед студентів, тому що зустріли його наче свого хлопця.
— Як я і передбачав, — хвалився він. — Мене без зайвих слів зарахували на спеціальність «стратегії ведення війни» військового факультету.
Тяжко зітхнувши, я пішла собі далі, коли просто переді мною вискочила дівчина, обличчя якої здалося знайомим. Попорпавшись у пам’яті, я дійсно пригадала її. Це була Арра, донька шинкаря з селища Духмяне, в якого ми зупинилися першого дня після прибуття до цього світу. Дивно, і як я не помітила на її зап’ясті захисного амулета?
— Добридень, — сором’язливо прощебетала дівчина, підбігши до мене. — Це ж ви та подруга Каріла?
— Так, я.
— Чи не підкажете, де тут приймальна комісія, бо мені треба заповнити якісь документи...
— Прямо по коридору і праворуч, — кивнула я.
— Дякую, — зраділа Арра, ніби я щойно розповіла їй, де печера з піратськими скарбами.
— А куди вирішила записуватися? — поцікавилася я, намагаючись трохи потягнути час. Може, пощастить і Вадим, скориставшись іншими сходами, забереться подалі від приймальної комісії. Не думаю, що Аррі зараз хотілося б з ним зустрічатися.
— Знахарство, це на медичному.
— А я нежитьознавець. Ну гаразд, побачимося в гуртожитку, — дружньо попрощалась я і попрямувала вниз, до виходу з корпусу.
День виявився ясним, літо ще не поступилося осені, тому мені хотілося зловити якомога більше останніх теплих днів, удихаючи запах розігрітої сонцем бруківки.
Та про гарний настрій швидко довелося забути. Я навіть крякнути не встигла, коли на мене, вискочивши з-за фігурно вистрижених кущів, налетів Вадим! Я втратила рівновагу і дивом не впала на сідниці, що, гадаю, тільки повеселило б цю ходячу скалку в дупі.
Вадима наша мила зустріч теж спантеличила. Я навіть помітила, що в нього щось упало, і хлопець миттєво це підібрав. Але краєм ока мені все ж удалося побачити те, що він блискавично сховав у кишеню, тож моя відвисла до землі щелепа потовкла квіточки на клумбі: це був рубін! І судячи з того, як Вадим його тримав, — розміром не менше від середнього курячого яйця. Цікаво, де ж мій любий друг розжився такою цяцькою?
— Дивися куди преш! — зашипів він, дивлячись на мене згори вниз. — Зовсім осліпла?
— Це я осліпла? — скипіла я, з усієї сили стримуючи себе, щоб не кинутися на нього з кулаками.
— Так, ти. Чи, може, я незрозуміло висловився? Не плутайся під ногами.
— Це я, мабуть, незрозуміло висловилася. Послухай мене, вискочко, не забувай, що я не тільки старша за тебе на рік, а й у чарах досвідченіша. І я, щоб ти знав, два роки робила з песиголовців салат, перш ніж...
— Якщо вже на те пішло, вони теж не відставали на... кулінарному фронті, — лукаво посміхнувся Вадим. Посміхнувся так, що я заціпеніла, паралізована холодними голками, які встромилися в нерви. — Я маю рацію? Не лише ти вбивала їхніх родичів, а й вони теж...
— Звідки ти знаєш?.. — прошепотіла я так твердо, як тільки змогла.
— А ти думала, я малолітній олігофрен, який пробухав свої мізки в під’їзді? — глузливо гмикнув Вадим. — Не варто мене недооцінювати. А ще в мене свої джерела інформації, досить надійні. І я знаю таке, про що ти навіть не здогадуєшся. Тому зроби ласку насамперед собі, — прошепотів він, підійшовши до мене впритул, так, що я відчула його подих. — Не переходь мені дорогу.
Я застигла, було несила навіть поворухнутися. Задоволено розтягнувши пухкі губи в посмішці, Вадим пройшов повз мене та зник за поворотом до найближчої алеї.
Дрібна тварюка. Сволота. Виродок! Як він дізнався про мою сім’ю? Звичайно, про цей випадок нібито «влаштованої бандитами кривавої бійні» писали в газетах, але Вадим тоді навряд пресою цікавився. Чого ж тоді...
Зненацька мої роздуми перервала гілляка, через яку я, власне, і перечепилася. Мабуть, зустріч із цією скотинякою надто сильно вибила мене з колії, бо не вдалося втримати рівновагу і, як результат, я проорала носом клумбу з чорнобривцями. Для носа це, звісно, просто так не минуло. На щастя, профілем старої відьми мені ця зустріч із земелькою не загрожувала, але кров все ж таки пішла. Неймовірно зрадівши, я вже зібралася встати, щоб обшукати кишені в надії знайти носовичка, але останній знайшов мене сам. Просто перед моїми очима на охайному газоні лежала червона хусточка. І чомусь вона викликала в мене якісь нехороші передчуття. Цікаво, кого ж тут застрелили, накриваючи обличчя червоною хустиною, га?
Я підібрала знахідку та ретельно її оглянула. Загалом і дивитися не було на що, крім монограми. Але ця монограма пробудила неприємні спогади: на червоному квадратику шовку було золотими нитками вишите «ПГ».
Ні, годі, це лише моя уява. Галдор не єдина людина в Ануарі з ініціалами «ПГ», а червоний колір не обов’язково символізує вогненних магів. До того ж він давно мертвий, звідки тут узятися його хустці? Хіба що хтось її сюди приніс, але навіщо? Щоб загубити? Ні, ця версія абсолютно не витримує критики.
Але я все ж сховала хустку до кишені — можливо, запитаю в Ларгуса, коли знову зустрінемося.
У моїй голові почав вибудовуватися ще один ланцюжок міркувань... який перервав гучний крик. Його джерелом виявився старий ворон, що сидів неподалік на гілці дерева. І тільки тоді я помітила, що сутеніє. Здається, я тут засиділася, пора повертатися до гуртожитку.
Ринкову площу недарма прозвали серцем Фетесаріна. Фонтани, статуї і кав’ярні прекрасно поєднувалися з торговельними рядами та крамничками. Усе бурлило та оберталося величезним виром, ритм якого проймав особливим шармом. Напевно, це було єдине місце, де повсякденні та чарівні речі змішалися настільки рівномірно, що сприймалися як єдине ціле.
— Бути такого не може, — захоплено прошепотіла я, зупинившись, наче заворожена, біля вітрини ювелірного магазину. Ніби магніт, мій погляд притягли виставлені на ній зачаровані коштовності: десятки вигадливих прикрас, пророблених до найдрібніших деталей, рухалися так, ніби були живими істотами. Маленькі пташки літали в прикрашених камінням клітках-сережках, змії-браслети неспішно перепліталися, час від часу повертаючи голови і висовуючи роздвоєні язики, метелики на перснях повільно махали крилами, а фігурки крилатих повітруль на гребінцях кокетливо роздавали повітряні поцілунки.
Захоплена, я вже уявляла сережки-кліточки у своїх вухах... але потім побачила найстрашніше: цінники. Аби придбати найдешевшу з цих коштовностей, потрібно було чотири мої стипендії.
Щоб зайве не краяти собі серце, я відвернулася та пішла до найближчого виходу з площі... Аж раптом відчула, що хтось позаду схопив мене за руку і наполегливо вимагав уваги.
— Чого вам...
Чорт, тільки мені могло так пощастити! В мою руку мертвою хваткою вчепився брудний старий шубін. Низенький, вузлуватий, з довгим гачкуватим носом. Заплутана сива борода з дохлими комахами, розбита верхня губа, з-під якої визирав єдиний зламаний зуб, і ніби довершення картини — одне око було каламутним, а друге з більмом.
— Ніхто не врятується, — плямкаючи, простогнав дід голосом божевільного, якого напоїли, а потім ще й накачали героїном.
Давненько мені такі суб’єкти не зустрічалися.
— Вибачте, відпустіть, будь ласка.
— Вони його пробудять. Він уже тут, прийшов у цей світ. Вони просто чекають. Настане час, він дозріє, і тоді вони його пробудять.
— Вибачте, я повинна йти...
— Ви мені теж не вірите? Ніхто не вірить моїм снам. А мені ж їх надсилає сама Біла Королева, а ніхто не вірить, що я чую її голос. І в неї ніхто не вірить, — скаржачись, похитав головою старий. — А ось побачите, скоро все це зруйнується. Врятуються лише породження темряви. Вони перечекають усе в тіні сонця, сховаються, коли Центр Тіней відкриє шлях. Центр Тіней легко може це зробити, тому що вона — ворота. Абсолютні ворота. Породження темряви пробудять його і просто перейдуть у якийсь інший світ, де тієї самої миті також буде затемнення. Сонячне затемнення — це тобі не місячне — для тих, хто народжений темрявою, через тінь можна перенести не тільки душу уві сні, а й тіло. І для нього не потрібні ніякі дірки між світами. Тінь на сонці — і так ворота, просто ключ потрібен. А ключ уже тут, просто вони ще його не пробудили. Ось. Що я кажу...