Знову, знову цей клятий сон! Щоразу він стає тільки гіршим. Тепер звідусіль лунають зловісний сміх і тупіт, по шкірі пробігають сотні ниток крижаного холоду, але досі не бачу нічого, крім непроглядної пітьми.
Я прокинулася з краплями поту на чолі... і заверещала так, що мене, напевно, і в Еданорі почули.
Наді мною, трохи нахилившись, нависло напівпрозоре загробно-синє обличчя привида... От чорт! Тепер я розумію, чому Арра так не хотіла описувати примару, яку бачила два тижні тому. Не знаю, що з тим, червоним, але обличчя цього було немов навскіс розсічене мечем і напівзігниле. Одне око витекло, а друге звисало на нерві до кінчика перерубаного носа. З переламаної щелепи визирали і стирчали в усі боки надбиті зуби. Тіло мало такий вигляд, ніби впало з висоти просто під колеса бульдозера.
Оце називається, доброго ранку...
А привид тим часом, не звертаючи на мій безперервний вереск жодної уваги, подивився у вікно, у якому побачив, що вже світає, край неба палає, і пролетів крізь підлогу. За мить із кімнати поверхом нижче пролунав уже крик Тандіс, третьокурсниці з факультету мистецтв. Судячи з його тривалості, привид пробув там зовсім недовго.
— Кого тут ріжуть? — пробурчала Ламіра, протираючи сонні очі.
Слідом за нею до кімнати увійшли ще кілька дівчат — інші, мабуть, побігли вниз, до Тандіс.
— Мої нерви, — простогнала я, надягаючи халат. — Прокидаюся серед ночі й бачу красеня-примару, який витріщається на те місце, де я лежу, але погляд у нього... ніби він дивиться крізь мене.
— Ну, для неагресивних привидів це нормально, — позіхнула Ламіра.
— Знаю, але приємним моє пробудження це не зробило, — невротично захихотіла я, влізаючи в капці. — Та й зачастили вони чогось, це вже другий за останній тиждень. Цікаво, звідки тут узагалі взялися неупокоєні?
— Гадки не маю. То що, ходімо подивимося, як там Тандіс?
Коли ми, разом із кількома дівчатами, спустилися на поверх нижче і зайшли до кімнатки, то побачили студентку факультету мистецтв, яка досі не вийшла зі ступору. Дівчина так і сиділа на ліжку, клацаючи зубами.
— Тандіс, заспокойся, це звичайний привид, — спробувала втішити я.
— Звичайний привид? — охнула дівчина. — Щоб ви знали, нічого такого «звичайного» тут не бувало за весь час мого навчання. І випускники можуть підтвердити, що вони їх теж не бачили.
— Ну, по-перше, не ототожнюй «не бачили» і «не було», — зазначила Ламіра. — А по-друге, може, розкажеш, що він робив?
— Коли я прокинулася від якогось крику... — пробурмотіла Тандіс, і, щойно почувши ці слова, я квапливо почала винувато вивчати люстру поглядом. — ...То побачила, що зі стелі вилазять ноги привида. Він, не зупиняючись, спустився і пройшов крізь підлогу, — промовила Тандіс, не припиняючи тремтіти.
Ну, тепер ясно, чому новий вереск так і не пролунав у гуртожитку: весь нижній поверх займали три відведені під студентський музей кімнати, їдальня, невеликий спортзал, чотири сауни і басейн з підігрівом. А під ними — підвал. Тому там на привида посеред ночі просто нікому було дивитися. Та питання: «Звідки ж воно взагалі тут взялося?» — стало тільки цікавішим.
Мій погляд випадково натрапив на годинник, і я побачила, що зараз четверта ранку. Власне, поспати ще можна було б, але події останніх п’яти хвилин прогнали сон жорстким копняком. Тому я піднялася на свій поверх і почала готувати сніданок.
І все ж дивно це. Якщо старшокурсники стверджують, що ніяких привидів тут споконвіку не було, то, виходить, погані справи. Отже, хтось нарешті повинен наважитись та зробити це. Вихід тільки один: мені потрібен кваліфікований нежитьознавець.
— Ти куди? — здивувалася Ламіра, коли я зірвалася з місця і побігла до сходів.
— На консультацію до совісті! — крикнула я слідом.
Власне, совість я застала на кафедрі, за півгодини до початку пари. Вона саме допивала каву, коли я забігла і вихором підлетіла до її столика.
— Привіт, Алісо, — усміхнулася Феланна. — А Ламіра, бачу, молодець.
— Гась? — не зрозуміла я.
— Прикольна сукенка.
Йой! Здається, мені пора повісити в себе на спині табличку: «Тут мешкає склероз. Години прийому з 9:00 до 17:30». Додумалася ж надягти сьогодні саме фіолетову форму, в спідниці якої після перешивання з’явився розріз трохи вище коліна!
— Ти щось хотіла? — поцікавилася куратор, не даючи мені почати довго і нудно виправдовуватися.
— Власне, так, — видихнула я. — Мені просто стало цікаво, як часто в гуртожитку з’являються привиди.
— Немає там ніяких привидів і ніколи не було, — відповіла шубінка і надпила кави.
— Ну, слово «ніколи» тут не підходить. Останнім часом вони в нас мало не косяками тусуються...
— Що? — підстрибнула викладач, мало не скинувши на підлогу теки з документами. — Нашим студентським гуртожитком літають примари? Оце так новина. І багато?
— Ну, особисто я знаю про чотирьох, яких бачили від початку навчального року. Трьох зустрічали мої приятельки, а сьогодні вранці я прокинулася і побачила, як четвертий схилився наді мною...
— І ви досі, всім гуртожитком, мовчали? Якби тільки молодняк... але від старших курсів я такого раздовбайства не очікувала. А якщо вас почнуть упирі жерти, ви теж будете знизувати плечима над могилами однокурсників, кажучи, що думали, ніби все це нормально?
— Що ж робити зараз?
— Мені — бігти до ректора бити тривогу, а вам — хапати конспекти. Сьогодні на парі, замість трупних перетворень, будемо проходити привидів.
— Навіщо стільки шуму? Вони ж тільки літають коридорами.
— Знаєш, скільки від пасивного неупокоєного до агресивного неупокоєного? Кажеш, коли ти прокинулася, то побачила над собою привида? То радій, що прокинулася вчасно, а то він цілком міг, скажімо, вселитися в твоє тіло. Тому зараз біжи на пари, а я піду, порадую ректора.
Дізнавшись такі хороші новини, я поспішила до гуртожитку — ділитися ними з іншими студентами, які, без сумніву, підбадьоряться.
Нарешті конспекти до практичного з нежитьознавства були закінчені, тож на вихідних я могла відпочити. Зрадівши цьому маленькому щастю, я задоволено потягнулася в кріслі, посиділа ще хвилинку, а потім покинула бібліотеку та попрямувала до своєї кімнати в гуртожитку. А дорогою зустріла Ламіру, яка чомусь зупинила мене з неймовірно кислою міною.
— Що таке? — запитала я.
— Бачиш он ту дівулю? — буркнула вона, вказавши на дівчину, яка щойно цілувалася з Вадимом, перш ніж той пірнув у сусідній коридор. Не помітити її було б важко: ефектна, струнка, з великими блакитними очима і білосніжним ляльковим обличчям, яке обрамляли чорні пасма підстриженого під каре доглянутого волосся.
— Хто вона така? — поцікавилась я.
— Раманна Вазейленська. З усього першого курсу єдина походить з родини настільки багатої, що вони вже не знають, куди ті гроші дівати.
— А-а-а-а. Тоді нічого дивного, що Вадим накинув на неї оком.
— І нічого дивного, що вона таке стерво, — презирливо випалила Ламіра. — Кілька хвилин тому, в їдальні, вона вилила склянку соку на голову своєї одногрупниці. І що ти думаєш? Їй ніхто нічого не зробив, тому що вона насупилася і почала розповідати, що це випадковість. А потім Вадим заступився за неї, і цій кралі все зійшло з рук.
— Якось гидко, — пробурчала я. Бачила таких мажорних королев краси з самооцінкою до небес...
І, як на зло, ця мажорна королева попрямувала до нас.
— Та розійдіться ви всі нарешті, — манірно промовила вона, змахнувши рукою так, немов відганяла мух.
— Може, тобі ще червону доріжку постелити і заграти гімн імені тебе? — насупилася Ламіра. — Якщо треба — проходь, і так місце є.
— Що ти собі дозволяєш? — скрикнула Раманна противним, писклявим від роздратування голосом. — Ви тут усі такі хамуваті? Ти знаєш, з ким розмовляєш?
— Якби не знала, то, може, і ставилася б до тебе краще, — відповіла Ламіра, демонстративно схрестивши руки на грудях.
— Відчепися й іди звідси, — спокійно промовила я.