— Хто ви такі й чому так нариваєтеся? — прошипіла дівчина, підійшовши до нас майже впритул.
— Ламіра Забара та Аліса Гайлінова, нежитьознавці, — твердо, хоч і трохи роздратовано, промовила Ламіра.
— Нежитьознавці? — презирливо гмикнула Раманна. — Воно й видно.
— А звідки ти, принцесо? — жовчно поцікавилася Ламіра.
— Міжнародні відносини, — гордо відрекомендувалася фіфа.
— Воно й видно, — кинула я з не меншим презирством і глузливо засміялася на пару з Ламірою.
Раманна з огидою насупилася, дивлячись на нас наче на божевільних, швидко відштовхнула і побігла коридором — імовірно, до своєї кімнати.
— Вона нас ненавидить, — констатувала Ламіра. — Слава яйцям!
— Привіт, Ділло, — усміхнулась я, побачивши в коридорі одногрупницю.
Але дівчина ніяк на мене не відреагувала. Цікаво, що...
Аж раптом її очі яскраво засяяли холодним блакитним світлом, а волосся почало розвіюватись, немов вона перебувала в серці урагану.
— Вона кличе, вона стукає в двері! Але вона не встигне увійти, бо сама пробила проріху в дні корабля! Ми не збираємося піти на дно разом з нею — у нас є човен, у нас є Центр Тіней! — ступивши крок до мене, промовила Ділла грубим, схожим на відлуння голосом.
Мені це все анітрохи не сподобалося, тож я швидко сконцентрувалася і випустила в дівчину нещодавно вивчене екзортичне закляття. На щастя, воно спрацювало, і з неї вилетів згусток синьої субстанції, який пройшов крізь підлогу. Налякана Ділла впала на коліна і схопилася за голову.
Схоже, неупокоєні перестали бути пасивними.
— Вітаннячко! — кинула я, увірвавшись до кімнати Фамала.
Мій координатор, схоже, був зайнятий черговим історичним дослідженням.
— І тобі здоров, — усміхнувся хлопець та швидко відклав підручники. З якого приводу така стурбована?
— Знаєш мою одногрупницю Діллу?
— Здається, знаю. А що?
— А те, що п’ять хвилин тому я виганяла з неї привида.
— Ого!
— «Ого» — це ще м’яко сказано. Якщо чесно, то я тепер боюся навіть лягати спати.
— І то правда. Краще швидше подати запит комендантові та організувати нічне чергування.
— Так. А знаєш, що ще належить зробити?
— Алісо, що ти задумала? — насторожився Фамал, помітивши, як блиснули мої очі.
— Усього-на-всього провести дослідження, — лукаво усміхнулась я. — Ось скажи мені як фанат історії: під нашим гуртожитком, чисто гіпотетично, може бути якесь поховання? Наскільки я знаю, в більшості випадків скупчення привидів зазвичай у таких місцях і водяться.
— Навряд. Чарівники Втраченої Епохи ретельно вибирали місце для університету, перевіривши його на предмет різних аномалій. Хоча багато чого нам так і не вдалося дізнатися. Взяти ті ж плани університету, які були загублені під час війни Магії та Вогню, коли Фетесарін перебував під окупацією Дарани.
— Кажеш, місто було окуповане? — зацікавлено промовила я.
— І доволі довго. Майже всіх жителів тоді евакуювали. А про тих, хто залишився, практично нічого невідомо з однієї простої причини: коли наші пішли в наступ і відвоювали місто, нікого з місцевих жителів так і не знайшли — їх або вивезли в рабство, або вбили. Війна була жорстока, і за мету даранці мали не просто завоювати Ануару та кілька сусідніх країн, а й винищити корінне населення.
— А чи не відомо, як вони використовували університет і студентський гуртожиток?
— Точно про період окупації Фетесаріна ми нічого не знаємо, задовольняємося лише здогадками... що ґрунтуються на археологічних знахідках, — не без гордості додав Фамал.
— І про що ж свідчать археологічні знахідки?
— Ну, з огляду на те, що під час розкопок було знайдено велику кількість плах, сокир зі слідами крові, обгорілих кісток...
— Фамале, от скажи, це весь істфак так гальмує чи ти просто захотів виділитися з натовпу? — пробурчала я.
— Чого ти так? — образився хлопець.
— Чого? Прокинься, хіба не очевидно, що під гуртожитком могильник?
— Звідки? Нагадую, що університет і гуртожиток було побудовано задовго до цієї війни, тому звести його на похованні вже точно ніхто не міг, я ж казав...
— Та пам’ятаю я, що ти казав. Але я не стверджую, що це гуртожиток побудували на місці могильника.
— Ти хочеш сказати...
— ...Що це могильник зробили під будівлею гуртожитку. Страчували тут людей і в цьому ж секторі закопували тіла.
— Маячня. Скажи, будь ласка, де? Наскільки я знаю, в нашому підвалі трупи наче не валяються.
— А під підвалом?
— А під підвалом ґрунти.
— Годі відмахуватися. Ти ж сам казав, що плани університету і гуртожитку загублені, тому цілком можливо, що під нами є якесь підземелля, про котре ніхто не знає.
— Навряд. Алісо, я розумію, що в тобі зараз говорить юнацький максималізм та впевненість у тому, що всі ідіоти, а ти геній, але заспокойся. Під Фетесаріном дійсно є мережа катакомб, але вони обходять університет. Археологи ретельно досліджували територію, і, якби десь було підземелля, ми його знайшли б.
— Не факт. Під час пошуку орієнтуватися потрібно саме на енергетику нечисті — вона може вивести на вхід, який, я гадаю, не в підвалі, а біля гуртожитку.
— Алісо, яка нечисть? До цієї осені тут взагалі було тихо, максимум — час від часу якась поодинока дрібнота пробігала. Я навіть гадки не маю, чому зараз з’явилися ці привиди.
— Справді? А я готова битися об заклад на стипендію, що і тут не обійшлося без цієї клятої діри між світами. Хіба ти не помітив, що цей світ просто догори дриґом перевертається? Ось тобі і відповідь: археологи не знайшли підземелля, тому що не було енергетики нечисті, яка могла б вказати на вхід до нього. То як, ідемо?
— Куди? — сторопів Фамал.
— Шукати підземелля. З привидами впоратися неважко. Щоб заспокоїти душі, досить провести на місці поховання один простенький обряд.
— Слухай, це нерозумно, — запротестував хлопець. Ідея йому, схоже, не дуже сподобалася. — Давай передамо цю справу ректорату.
— Звичайно. А коли виявиться, що ми помилилися, нас просто розстріляють, а на могилах посадять по кущику калини.
— Гей, що ти верзеш? Навпаки, якщо ти маєш рацію і ми туди поліземо, на нас точно не чекає нічого хорошого.
— Можеш вважати це моїм особистим пунктиком, але... — затнулася я, понуривши погляд. — У мене все життя цей страх. Що, як я зроблю якусь заяву, а потім виявиться, що помилялася... коли щось таке трапляється, мені просто хочеться провалитися крізь землю від сорому, залізти там у затишний куточок і порізати собі вени. Просто щоб не бачити навколо людей, у кожному русі яких я помічаю насмішку з дурепи Аліси, яка надумала таку от дурню. Так і чую у своїй голові: «Ха-ха, це ж якою треба бути ідіоткою, щоб подумати, ніби таке можливо! Тепер ми з тебе двійко років реготати будемо». Я чесно не знаю, чому в мене така от параноя. Можливо тому, що в школі була дивачкою, з якої всі постійно знущалися. Але для мене справді в сто разів краще вирушити на пошуки підземелля, повного привидів, аніж вдатися до дій, серед результатів яких може бути ймовірність стати посміховиськом.
— Ти це що, серйозно? — витріщився Фамал.
— Уяви собі, — фиркнула я, відвернулася і, насупившись, обхопила руками плечі. — Може, це якийсь вроджений психічний розлад, пес його знає, але такі от пироги. Тому навіть якщо в тому підземеллі щось і є, я не можу йти з цим до викладачів, поки особисто не буду впевнена, що маю рацію і з мене потім не будуть насміхатися до самого випуску. Ну а якщо вже дійсно виявиться, що все хоча б частково так, як я думаю, то можна буде і піти до ректора, тицьнувши його носом у факти.
— Бачу, ти той іще псих, — почухав потилицю Фамал. — Але навіть якщо в тебе такі таргани... Погодься, спускатися удвох до неупокоєного поховання — то повний ідіотизм.
— Тоді прекрасно. Удвох ми не спускатимемося, тому що Ламіра, гадаю, теж буде не проти скласти нам компанію. А троє — не двоє, тому збирай речі. І підемо ми вдень, до заходу сонця, коли привидів, як і більшості нежиті нижчих категорій, можна особливо не боятися.