— Фамале, годі скиглити, — огризнулася Ламіра. — Привиди — не така вже й небезпечна нежить. Принаймні, відігнати її, навіть коли таких дуже багато, ми точно зможемо. Тому їх ти можеш не боятися...
— Ой, — раптом вигукнула я.
— Що таке? — злякався Фамал.
Схоже, крім мого зойку в тунелях пролунали ще якісь слабенькі, зате дуже моторошні звуки.
— Та я тут згадала одну нежитьознавчу приказку, яку почула від старшокурсників.
— Яку ще приказку?
— Привид від упиря недалеко падає.
І ніби на підтвердження моїх слів, з коридору долинули кроки та сопіння, а за мить іще й засвітилися вуглинки очей. Опісля у світлі пульсара, яке стало ще тьмянішим, з’явилися покалічені силуети.
Якщо згадати бачених нами привидів... то краще б я і далі дивилася на привидів. Тіла, яким колись належали ті заражені Іскрами Талпіра душі, мали вигляд у рази гірший. Вивернуті ноги, руки з відкритими переломами, ребра назовні, випущені кишки і розбиті обличчя — усе це, вкрите гноєм, слизом і личинками...
— Знаєш, Алісо, я був би дуже радий, якби ти згадала цю чудову приказку трохи раніше, — у паніці прошепотів Фамал. — Сподіваюся, упирі не набагато небезпечніші за привидів?
— Тепер я не сумніваюся! — роздратовано гаркнула Ламіра.
— У чому не сумніваєшся? — з надією вигукнув Фамал.
— У тому, що загальний курс нежитьознавства ти сумлінно проспав, а свої «відмінно» за нього отримав за принципом «щоб заліковку відмінникові не псувати». Упирі вдесятеро гірші за привидів! Якщо натовп безтілесних духів розігнати ми ще змогли б, то з усіма їхніми тілами нам, першокурсницям, не впоратися. Тому єдиний можливий вихід — ноги в руки.
Натяк був більш ніж прозорим. Ми навіть самі не зрозуміли, коли стрімголов помчали геть. Щоправда, користі було не багато — стогони і шарудіння лунали звідусіль.
— Стійте! — зненацька закричала я, коли в полі зору не залишилося жодного живого мерця (якщо, звісно, не брати до уваги наші перспективи на майбутнє). — Так ми звідси не виберемося.
— У тебе є якісь ідеї? — зацікавилася Ламіра.
— Не те щоб ідеї... просто потрібно зробити те, заради чого ми сюди прийшли. Якщо ми проведемо обряд на місці поховання, могильник спочине з миром, і тоді ми зможемо спокійно вибратися звідси. Фамале, ти спробуй відбиватися від нечисті, а ми з Ламірою пошукаємо безпечні шляхи до поховання.
Ще більше зрадівши, Фамал дістав із піхов меч із зачарованим лезом (на щастя, хоч хтось із нас не забув його прихопити) і почав прислухатися до підозрілих звуків у тунелях. Кілька разів до нас дійсно вибігали гості, але меч їх шматував, а заклинання добивали. Будь їх тут хоча б два десятки, ми навіть не хвилювалися б. От тільки щось мені підказувало: їх трішечки, зовсім на кра-а-аплинку більше.
Те, що сталося наступної хвилини, підтвердило мою теорію: підлога під нами несподівано провалилася. Недовго думаючи, ми щодуху помчали назад і заскочили на бетонний виступ у глухому куті тунелю. Мабуть, ця пастка була точно спланована, тому що зупинився обвал просто перед нами. Але, побачивши те, що було внизу, я дійсно пошкодувала про своє бездумне рішення полізти сюди під враженням після прочитаного за життя фентезі! На підлозі нижньої кімнати зібралося стільки упирів, що не було місця навіть для голки, якій захотілося б туди впасти. Вони ворушилися, ніби личинки на шматку гнилого м’яса... з характерними звуками, звісно.
— Та що їм від нас потрібно? — у паніці проторохтів Фамал.
— А що зазвичай потрібно упирям? — зіронізувала Ламіра. — Підказую, відповідь «запросити в гості та напоїти чаєм із цукерками» неправильна.
— Ти можеш стулити пельку? — не витримав Фамал.
— А ти можеш не ставити дурних запитань?
— Припиніть, — скомандувала я. — Якщо ми хочемо звідси вибратися, треба діяти. Отже, наскільки я пам’ятаю, у правому коридорі підлога залишилася цілою. До нього звідси метрів двадцять. Якщо доберемося, зможемо йти далі.
— Алісо, не знаю, як ти, я а літати ще не вмію, це матеріал четвертого курсу, — заявив хлопець.
— От менше треба було по світу різними розкопками вештатись — уже і вмів би, — прогарчала Ламіра.
Цікаво, хто кого вб’є першим: упирі всіх нас чи ці двоє одне одного?
— Сподіваюся, заступництвом стихій тут усі трохи володіють? — наполегливо мовила я, намагаючись перекричати цю парочку.
— Запитання, як я розумію, риторичне?
— Слухайте мене: зараз Фамал матеріалізує нам по два... як вони там називаються... — знервовано пробурмотіла я. — Ну ці штуки, що як кілки, з ними ще альпіністи лазять...
— Алісо, коротше! — напружено прогарчав Фамал.
— Коротше, ми візьмемо ті штуки, максимально зменшимо свою вагу і, чіпляючись за стіни, переліземо до коридору. Повинно спрацювати.
— А куди далі?
— Швидко шукати дорогу на нижні рівні підземель. Судячи з концентрації Іскор Талпіра, до поховання нам ще метрів десять углиб. Там Фамал дуже швидко поповнить запаси чарівної сили й утримуватиме захисний бар’єр, поки ми з Ламірою проведемо ритуал. Питання, пропозиції чи заперечення будуть? Ні? От і добре, до справи.
Не скажу, що мій план був геніальним. Радше він був навіть дурнуватим. Спорядження і так входив в землю нелегко. А, зменшивши свою вагу, я вперше після закінчення школи пригадала формулу з такої ненависної фізики: сила дорівнює масі, помноженій на прискорення. Тому зі зменшенням ваги відповідно зменшилася і сила, з якою ми вганяли спорядження в ґрунт. Не знаю, як у цьому світі було з початковою фізикою, і тим більше гадки не маю, як добре її знали Фамал та Ламіра. Але точно не викликав сумнівів той факт, що вони, висячи над прірвою з купою упирів на дні, подумки згадували мене всіма можливими нецензурними словами щоразу, коли намагалися загнати кілок у ґрунт. Урешті-решт, ми, опинившись на твердій землі вцілілого коридору, ледь не впали з ніг. Але замогильний стогін змусив підскочити і з новою силою побігти вперед.
— Я ж казав, що нам тут нічого робити! — простогнав Фамал, рубаючи чергового упиря, якому захотілося пройти поруч.
Таких випадкових перехожих ставало дедалі більше мало не з кожним кроком. Але навіть це, з одного боку, радувало, бо означало, що ми наближаємося до могильника. Хоча з іншого боку...
— Знаєш, Алісо, — видихнула Ламіра, нашвидку проколюючи палець та притискаючи його до землі, аби поповнити запаси чарівної сили, — я вже навіть рада, що ми прихопили з собою цього зануду. Уявляю, як нам було б весело, якби він залишився вдома.
— Весело? Так без мене вас би вже давно розірвали!
— Носа не задирай, — кинула Ламіра, вдаривши Фамала кулаком у плече.
Невідомо, скільки б ще ці двоє гризлися, якби за наступним поворотом ми не натрапили на відчинені металеві ворота. За ними в темряві виднілися обриси величезної печерної зали. На щастя, мерців тут було небагато — мабуть, вирушили на прогулянку. Але кілька десятків все ж вийшли до нас із хлібом-сіллю.
— Фамале, бар’єр! — закричала я на все горло.
Сконцентрувавшись, хлопець накрив нас силовим ковпаком і поступово його розширював, відтіснивши упирів назад — так, щоб звільнити всю площу поховання.
Сподіваюся, у нього вистачить сил утримувати їх весь цей час, тим більше на такому великому могильнику. Судячи з його розмірів і моїх припущень щодо глибини ями, мерців тут ой як значно більше, ніж ми встигли побачити. Цікаво, де вони... СТОП! Ні, мені не цікаво, де вони. І бачити їх я теж не хочу!
Але часу на роздуми залишалося не так уже й багато, про що свідчили краплі поту на обличчі Фамала, який, імовірно, вичавлював із себе залишки сил. Тому ми з Ламірою швидко дістали всі необхідні для обряду матеріали і розпочали ритуал.
— Допоможи Фамалові, — скомандувала я, творячи заклинання для упокоювання поховання.
Ламіра підбігла до історика і взяла його за руку так, щоб зелені стрічки на зап’ястях контактували одна з одною. Хлопцеві стало легше утримувати бар’єр, але цим ми виграли не більше ніж кілька хвилин. А надто коли врахувати, що упирів за межами силового поля зібралося не менше від трьох сотень.