— Повертаю вашим тілам і душам спокій вічного сну! — прокричала я стандартну формулу, разом із якою випустила на могильник підготовлене закляття.
За мить усю залу освітив яскравий спалах. Засліплені упирі завмерли, а Ламіра та Фамал з полегшенням упали на коліна...
— Ну от, — зітхнула я. — Справу зроблено. Могильник упокоїться, щойно зійде сонце.
...Схоже, мені пора вставити в мозок батарейки. Тільки зараз дійшло, ЩО САМЕ я сказала. Ламіра з Фамалом, своєю чергою, застогнали і синхронно приклалися фейспалмом. Не треба бути генієм, щоб прочитати в їхніх очах: «Я тебе зараз уб’ю».
А тим часом упирі, оговтавшись після спалаху, впевнено рушили до нас.
— Алісо, у тебе немає мозку. Зовсім немає, — втомлено стогнав Фамал, вогнем і мечем намагаючись пробитися крізь стіну живих мерців, які не збиралися спочивати з миром ще десь години чотири. — Лише основні життєві функції: поспати, поїсти і вляпатися в халепу. Соціофоб бісів... краще б реальної загрози боялася, а не своїх тарганів.
— Зроби мені ласку, — видихнула Ламіра, сиплячи на упирів потрійними блискавками заклинань. — Якщо я наступного разу засну на фахових предметах, розбуди мене стусаном, а потім дай собі потиличник — так, для профілактики.
— Для цього вам ще потрібно дожити до наступної фахової пари, — нагадав Фамал. — Чули таку давню народну мудрість? Якщо у вас є десятитисячна армія і ви хочете, щоб її розмазали по стінці двісті дідів із вилами, довірте командування Алісі Гайліновій.
— Мовчав би вже, — огризнулася я. — Від тебе я пропозицій, окрім як залишитися вдома, не чула.
— І скажи на милість, чому ж ця пропозиція тебе не влаштовувала?
Нарешті нам удалося пробитися в коридор. Тільки з дорогою назад виникла зрозуміла проблема: не обваленим же тунелем іти. Довелося знову шукати енергетичні потоки, щоправда, тепер це було вдесятеро важче: упирів тинялося стільки, що ми ледь устигали поповнювати резерви.
Але виявилося, що може бути й гірше. Я зрозуміла це, коли побачила в гнилих руках деяких мерців уламки труб, палиці та інший непотріб, придатний для нашого побиття. Озброєні упирі пішли в атаку... і першою, кому пощастило, стала саме я. Зловивши момент, випатраний мрець замахнувся і вдарив мене в живіт так сильно, що я одразу впала на спину і вдарилася головою.
Відчайдушно закричавши, Фамал з усієї сили розрубав упиря, всадив у нього кілька заклинань і впав на коліна біля мене.
— Алісо, що з тобою? — злякано прошепотів він.
— Я бачу світло, — тихо промовила я, ворушачи самими лише губами.
— Ні, Алісо! — несамовито закричав Фамал. У його очах заблищали сльози. Хлопець в істериці схопив долонями мої щоки і повернув до себе. — Тільки не це! Алісо, послухай мене. Ти повинна боротися! Зрозумій, ти потрібна мені! Будь ласка, прости все, що я тут наговорив. Знаю, я ідіот. Аліса, ти мене чуєш? Не йди до світла!
— Як це, не йти до світла? — обурилася я. — Ось ти сам, якщо жити набридло, не йди до світла, а мені не заважай.
— Алісо, тільки не це! Ні. Послухай мене...
— Відчепись від неї, ідіоте! — гаркнула Ламіра. — Якщо людина хоче йти до світла, то не заважай.
— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав Фамал. — Вона ж умирає!
— Це твій мозок умирає, — прошипіла мавка. — Коли ти востаннє перевіряв зір?
— Припини дуркувати. Вона сказала, що бачить світло...
— Бачу, — втрутилась я. — Отам, — і втомлено видихнула, вказуючи рукою ліворуч, куди дивилася хвилину тому.
Там сяяв промінь світла, вириваючись із труби, яка послужила нам входом. Тільки от цікаво, звідки саме-то світло взялося? До світанку, якщо не помиляюся, не менше ніж дві години. І упирі назад до могил начебто не збираються.
Аж раптом моя рука намацала щось м’яке і гладеньке. Я стиснула це пальцями, піднесла до очей і побачила червону хустку з вишитими ініціалами «ПГ».
Ось тепер я дійсно нічого не розумію. Якщо це також хустина Галдора, то звідки вона тут узялася?
Але поміркувати мені вже вкотре не дали — з тунелів знову долинули милі звуки, від яких серце й печінка, трясучись зі страху, обнялися і вистрибнули через горлянку.
— Зможеш іти? — запитав Фамал, допомагаючи мені підвестися.
— Напевно, — кивнула я і швидко сунула знайдену хустку в кишеню. Спираючись на плече свого координатора, пошкандибала до труби.
— І куди далі? — злякано запитала Ламіра.
Тіні живих мерців уже танцювали на стінах тунелю.
— Слухай мене, — скомандував Фамал. — Зараз я начаклую мотузку, якою ви підніметеся. Буду допомагати вам чарами, а потім і сам вилізу. Швидше, вони вже поруч!
Хлопець клацнув пальцями, і по трубі звисла довга міцна мотузка. Мене підсадили першою, одразу за мною — Ламіру.
За хвилину ми вже були нагорі, але хлопець тільки почав підніматися... коли його наздогнав перший упир, щелепа якого щосили вгризлася йому в руку! Зціпивши зуби, юнак випустив у нежить блискавку і почав потроху підтягуватися, та нові мерці вже були на підході.
Нетямлячись зі страху, ми з Ламірою потроїли свою фізичну силу заступництвом стихій і підняли приятеля так швидко, як могли. І тільки-но він опинився в безпеці — відпустили мотузку. Позбавлений контакту зі шкірою чарівника, матеріалізований предмет одразу розсипався білими іскрами.
Сил не було. Фамал скривився від болю і, впавши на спину, стиснув пальцями покусану руку — краї рани затягувала зелена цвіль.
...І лише зараз я помітила, що сортиру вже не було, тільки відкритий простір. А навколо — десятки викладачів і студентів з факелами, які дивилися на нас, наче на прокажених.
Ми з Ламірою сиділи в приймальні ректора і лише іноді, пошепки, обмінювалися обривками фраз. Секретарка вже втомилася розганяти натовп студентів, який щоразу за лічені секунди збирався під дверима.
Фамала одразу віднесли до медпункту. Нам про нього ніхто нічого не казав, тому про те, як він почувається, ми могли тільки здогадуватися, та й то було б дуже сміливо з нашого боку. Все ж укус упиря — то не жарти. Пощастить, якщо все обійдеться, але хлопець цілком може втратити руку. Чорт, яка ж я дурепа! Він мав рацію від самого початку: не треба було туди лізти. І без нас знайшлися б умільці, які мають реальний досвід, а не просто пригодницьких книжечок начиталися.
Закушуючи щоку від нервів, я засунула руку в кишеню і намацала там знайдену в катакомбах червону хустку.
Справді, звідки вона там узялася? Хоча... я ж знайшла її просто біля труби, тому її цілком могли викинути в той сортир, сподіваючись, що ніхто не знайде. Тоді що ж з тією хусткою, яку я знайшла першою? Вони, схоже, однакові. Треба буде над цим ламати голову... якщо мені її зараз ректор сам не знесе з плеч.
І ніби почувши мої перелякані думки, чаклун прокричав:
— Гайлінова, Забара, до мене!
Немов на голках, ми підскочили зі стільців і зайшли до кабінету Ланора Карнесса. Сам лише вираз обличчя першого чарівника університету обіцяв, що зараз ми відповімо і за Фамала, і за ініціативу, і за галас... та й за сортир теж.
Що тут скажеш, я не звикла до лінчування на такому високому рівні. З моїм директором у школі стосунки склалися просто чудові — він жодного разу мене не бачив. А у ВНЗ я своє щастя вже втратила.
— Панни, бачу, студентське життя здалося вам занадто нудним? — почав ректор, із кожною літерою посилюючи голос.
Схоже, нам із Ламірою не жити. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти силу любові, яку відчуває до нас цей добрий дідусь із лагідним поглядом.
— Настільки нудним, що ви, панно Забара, зіпхнули своє покарання на іншого студента, а самі побігли шукати пригод. Любі мої, поясніть, якого дідька ви туди полізли?
— Гуртожитком тинялися агресивні примари, — зібравшись на силі, промовила я. — Ми вирішили, що зможемо допомогти...
— Начиталися пригодницьких романів і захотіли повторити подвиги дівчаток-мандрівниць у залізних бікіні? — скипів ректор, у моєму разі влучивши просто в десяточку.
— Але ж потрібно було щось робити! — випалила Ламіра.