— От і пішли б у деканат, там вже без вас розібралися б. А так що ми тепер маємо? — прошипів ректор. Підвівшись, він ходив навколо нас із таким виразом обличчя, ніби придивлявся, де краще вдарити сокирою, щоб одним махом відрубати голови. — Важко поранений один із наших найкращих студентів, сад перетворився на зораний город, а преса як мінімум місяць писатиме про нас байки. І якби не пан Корсаров, який випадково натрапив на розбитий чарами туалет, ми і не знали б, де вас шукати.
Вадим? Ну звичайно, хто ще міг так мило нацькувати на нас ректора? Б’юся об заклад, він години три його обробляв. Цікаво, як же той пройдисвіт про все здогадався... Утім, ми ж, наче ідіоти, нишпорили навколо гуртожитку, шукаючи енергетичні потоки. Не дивно, що той щур усе пронюхав.
— Із Фамалом усе гаразд? — нарешті запитала я.
— Що? — закричав ректор. — Ви ще маєте нахабство...
— Із Фамалом усе гаразд, — почула я позаду і зітхнула з полегшенням: у дверях кабінету стояв наш друг. Його рука була перев’язана, а шкіра дуже бліда, але він мав цілком непоганий вигляд.
— Пане Гаран? — здивувався ректор. — Чому ви тут, коли повинні бути в медпункті?
— Тому що я винен так само, як і вони, — спокійно заявив хлопець, сівши на стілець поруч із нами. — Я разом із ними брав участь у цьому заході й вимагаю такого самого покарання. Крім того, я координатор Аліси та відповідаю за неї.
— Однакового покарання вам все одно не буде, — промовив ректор, трохи охолонувши. — Утім, пане Гаран, не сумнівайтеся, що після одужання ви отримаєте таке покарання, що навіть духи в Мертвому місті в штани накладуть. А ось щодо цих двох... гадаю, пан Корсаров мав рацію: єдиним можливим варіантом буде відрахування з університету і закування сили.
— Що? Відрахування? — синхронно закричали ми з Ламірою.
— Так. І прошу без зайвих емоцій. Можете йти збирати речі, а я підготую всі необхідні документи.
— Але... — встав шокований Фамал.
— Ніяких «але». Геть!
Ми навіть не зрозуміли, коли опинилися за дверима кабінету.
— Не хвилюйтеся, я битимуся до останнього, — прошепотів Фамал. — Не дозволю, щоб вас відрахували.
— Та ти й сам не в шоколаді, — вбито промовила я, виходячи в коридор. Натовп, на щастя, трохи розсмоктався, але можна було навіть не сподіватися уникнути зацікавлених поглядів. — Обом нам ти вже не допоможеш, то хоч Ламіру спробуй виручити. А я і так достатньо дров наламала.
Я почувалася останньою поганню. Через те що в мене кеба не варить, Фамалу тепер дістанеться, Ламіру взагалі виженуть. А все тому, що мені не вистачило розуму всидіти на місці.
— Алісо, Ламіро, — почула я позаду.
Обернувшись, ми побачили Феланну.
— Невже ви не зрозуміли? Я ж просила приходити до мене поговорити, якщо захочете напартачити. Зуб даю, вам дісталося на горіхи, — сумно зітхнула куратор.
— Більш ніж, — прошепотіла я.
— Їх відраховують! — випалив Фамал.
— Відраховують? — закричала Феланна, від несподіванки впустивши теки, які несла в руках. — У ректора що, зовсім мозок крізь вухо витік? Ні, я розумію, якби в результаті цієї операції на відкритому могильнику хтось загинув, але всі живі-здорові, а робота виконана досить оперативно.
— Ректору на це, схоже, трошки начхати, — рипнула зубами Ламіра.
— Я йому як чхну! Нічого, бій триватиме до останнього бійця. Згідно із законом, студента-чарівника можна відрахувати тільки після наради викладачів, і я, як ваш куратор, не дозволю так просто вигнати своїх студентів, навіть якщо вони зчинили стільки галасу. Ох, бачили б ви, що зараз робиться. Ті катакомби обстежують майже всі кафедри, репортери не відходять від входу, а голова круків — то взагалі...
— Що? — сторопіла я. — Тут Ларгус?
— Звичайно. А чого ти дивуєшся? Сама знаєш, наскільки ситуація серйозна.
— І давно він тут?
— Від самого ранку. До речі, щойно бачила його дорогою до кабінету ректора, ви з ним розминулися хвилини на три.
— Він зараз говорить із ректором? — від несподіванки у мене закрутилася голова. — От якби нам...
— Ні-ні-ні, — з награною суворістю промовила шубінка. — Навіть не просіть мене, я ні за що не розкажу вам про таємну кімнату з тонкою стіною між нею й кабінетом ректора, про яку практично ніхто не знає. І вже точно не бовкну, що вхід до неї — у третій від вікна кабінці туалету для викладачів, того самого, який біля тераси на другому поверсі.
— Що ж, дякуємо, що нічого не сказали, — ввічливо подякувала Ламіра.
— Та нема за що, — підморгнула Феланна і, насвистуючи, пішла коридорами.
Нам навіть не довелося нічого говорити — Фамал і Ламіра побігли слідом за мною. За хвилину ми прокралися в заборонену зону — викладацький туалет. До речі, чомусь мене анітрохи не здивувало, що ремонт у ньому коштував дорожче, ніж у всіх студентських вбиральнях, разом узятих.
На щастя, зараз там нікого не було, тож ми зайшли в третю від вікна кабінку, яка виявилася доволі просторою.
Сконцентрувавшись, я створила пошукове закляття, і одна з керамічних плиток на стіні стала прозорою. Я трохи натиснула на неї і за мить зрозуміла, що стою вже всередині невеликої кімнати без вікон. У ній були лише пара крісел, журнальний столик і портрет якогось бородатого дядька в пенсне. Мені дуже хотілося запитати у Фамала, чи не знає він щось про цього старого, але зупинили мене голоси, що звучали за стіною. Обидва мені були добре знайомі. Перший — суворий, трохи істеричний, грубий, — безсумнівно, належав ректору. Другий — приємний, спокійний, проте рішучий — Ларгусові.
Не видаючи жодного звуку, я притиснула вухо до стіни і прислухалася.
—... виходить за всякі межі, — белькотів ректор. — Ви ж бачили це все.
— Так, — запевнив Ларгус. — І мушу сказати, що давненько не зустрічав настільки ризикових студентів. Подумати тільки, самостійно провести таку вилазку!
— І як це назвати? Повна безвідповідальність. Не хвилюйтеся, пане Агердон, цих паршивок до вечора відрахують.
— А оце вже тільки через мій труп, — несподівано випалив Ларгус, і, судячи зі звуків, ректор відскочив на крок назад. Мабуть, цей тон його «трохи» налякав.
— Про що ви, пане Агердон?
— Про що? Скажіть, ви справді зібралися відрахувати студенток, які — першокурсниці — провели настільки складну операцію? Тим більше кому, як не вам, знати ціну кожного чарівника для держави? Я розумію, якби хто-небудь загинув...
— Ще трохи, і точно загинув би... — вставив ректор.
— Пане Карнесс, хто дозволив вам перебивати мене? — гнівно прогарчав Ларгус.
Нарешті хоч хтось на нього гаркнув!
— Так, ризик був, але його не уникнути, навіть коли працюють професіонали. Ця ж трійця швидко знайшла й упокоїла могильник під гуртожитком. Нагадаю, що ваша спеціальна комісія на той час тільки радилася щодо того, звідки взялися привиди і як знайти поховання. А студенти, між тим, жили на пороховій діжці, яка могла вибухнути будь-якої хвилини. Хіба ви не розумієте, до чого можуть призвести викликані міжсвітовою проріхою спотворення реальності? Якщо упирі вже цієї ночі так розгулялися, то цілком можливо, що до понеділка деякі студенти і не дожили б.
— Проріха? Ви що, забули, що та задрипанка Гайлінова сама є її...
— Жертвою! — крикнув Ларгус настільки голосно, що навіть я, стоячи з іншого боку стіни, мало не оглухла. — А за «задрипанку» я зараз цілком серйозно збираюся викликати вас на дуель.
— Та що ви, пане Агердон, — забубонів ректор. Схоже, перспектива дуелі з головою круків його не надто надихала. — Не розумію, чому ви так за неї заступаєтеся? Вона ж просто...
— Утратила всіх рідних і була приречена на два роки суцільного кошмару. Нагадаю вам, що це в нашому світі щось пішло не так; наш світ винен у тому, що її життя було скалічене. Тому якщо ваш намір відрахувати її за успішну складну операцію досі в силі, то і я маю пропозицію: переобрати ректора університету магії.
Ого! Схоже, Ланор Карнесс, як мінімум, цегли на паркет наклав.
— Ви пропонуєте мені нагородити цих трьох за відверте порушення... — нарешті прошепотів він.