— Щодо нагороди, то це вже буде занадто — вони все ж дуже ризикували. Але суворо карати цю трійцю — однозначно перебір. Будьте ласкаві, хоч іноді думайте своєю головою, а не слухайте нашіптування різних тхорів.
— Тхорів? Узагалі-то, ви не знаєте пана Вадима особисто, тож не варто говорити про нього так...
— Якщо студент підмовляє ректора відрахувати когось із університету, нічого кращого я сказати про нього не можу. То як, ми з вами домовилися чи мені вирішувати, що зробити спочатку: запропонувати раді голів Гільдій переобрати ректора університету чи викликати вас на дуель? І, щоб ви знали, це не блеф.
— Ні, що ви, пане Агердон, — заторохтів ректор. — Ви в усьому маєте рацію. Я беру свої слова назад і сподіваюся, що ви більше...
— От і добре, — перебив Ларгус. — А мені вже час іти. До зустрічі.
— До зустрічі, пане Агердон, — видихнув ректор круку, за яким зачинилися двері кабінету.
Не минуло й десяти секунд, коли ми почули звук, який дуже нагадував вибух пульсара, що врізався в якийсь предмет. Схоже, ректор трохи рознервувався.
Зрозумівши, що більше нічого цікавого не буде, ми тихенько відійшли від стіни, знову запустили пошукове закляття і за хвилину вибігли з туалету для викладачів. Не варто було обговорювати щойно почуте в коридорі. Крім того, я дуже хотіла зустрітися з Ларгусом, тому ми з друзями розійшлися і я попрямувала до виходу. Але біля кабінету ректора мене зустріла секретарка.
— Пан Карнесс наказав розшукати вас і привести до нього, — спокійно сказала вона, схопивши мене за руку, наче першокласницю.
Хоч як я намагалася пояснити, що підійду за хвильку, слухати мене ніхто не захотів. Тож незабаром знову стояла перед ректором.
— Покарання для вас трьох скасовується, передайте це своїм друзякам, — кинув він. Схоже, ці слова анітрохи не радували його. — У понеділок повертайтеся до занять і, будь ласка, не лізьте більше не в свою справу. А тепер забирайтеся.
— Вибачте, — промовила я. — Тут же щойно був Ларгус? Де він зараз?
— Пан Агердон... — голосно сказав ректор, акцентуючи саме на прізвищі крука, — ...дуже зайнята людина, і часу на всяких студентів-порушників у нього немає. Те, що він удостоїв вас честі обговорити питання вашого покарання, ще не означає, ніби він буде возитися з вами весь час.
— Але мені потрібно терміново...
— Вам вічно щось потрібно, панно Гайлінова.
Несподіваночка. Я вже панна Гайлінова? А хвилину тому була задрипанкою. Як швидко все змінюється.
— ...Але це не означає, що всі бігатимуть за вами, — пирхнув Карнесс. — А пан Агердон, імовірно, вже поїхав до Гільдії стихій. Забирайтесь, поки я не передумав щодо вашого покарання.
У тому, що він передумає, я сильно сумнівалася, але з кабінету все ж вийшла й одразу побігла надвір. Щоправда, скільки не обшукувала все навколо, Ларгуса так і не знайшла. Що ж, буду сподіватися на зустріч із ним найближчим часом. А поки...
Стало дуже боляче на серці. Але я стиснула кулаки і проковтнула клубок у горлі. Краще зробити це якнайшвидше.
— Ламіро, — промовила я — було несила стримати тремтіння в голосі. Стоячи на порозі кімнати одногрупниці, я щосили стискала дверну ручку, не наважуючись увійти.
— Так, заходь, — усміхнулася мавка, саме закінчивши заплітати пишне кучеряве волосся в товсту косу. — Ти щось хотіла?
— Власне... — прошепотіла я, причинивши за собою двері. — Краще нам не спілкуватися, — нарешті промовила я, і по щоках потекли сльози. Чорт, а я так хотіла їх стримати.
— Чому? — шоковано вимовила Ламіра.
— Тому що хоч би в якому світі я була, це не скасує того факту, що я помилковий елемент, від якого нікому не буде добра, — вирвалося в мене. — З моєї вини вже загинуло достатньо людей. Усі, кого я любила, з ким зближувалася... рано чи пізно на них натикалися песиголовці, які потрапляли крізь проріху до мого світу та йшли шукати мене. І дуже наївно з мого боку було думати, ніби в цьому світі я перестану бути загрозою для тих, хто вирішить бути поруч зі мною. Схоже, така в мене карма: не знаю, за які гріхи в минулому житті, але на мене однозначно не чекає нічого хорошого. Сьогодні ви з Фамалом могли загинути через мене. А потім тебе мало не відрахували, ледь не зруйнували твоє життя. І в усьому цьому винна тільки я. Бачте, не могла посидіти спокійно на місці... Я не лише полізла в підземелля, а й вас за собою потягнула. Тому краще тобі триматися від мене подалі, адже боюся, що в майбутньому я ще не раз стану джерелом небезпеки. Без дивачки на кшталт мене ти будеш значно щасливішою.
Я важко дихала. Слова вирвалися швидко і всі разом — наче рій бджіл. А тепер їх не стало. Тільки сльози бігли по щоках.
Але я сказала це, і тепер Ламіра буде в безпеці. Раз уже в мене така доля, краще я нестиму цей хрест сама, не обтяжуючи ним нікого.
— Ти справді думаєш, ніби без тебе мені буде краще? — вимовила Ламіра несподівано холодним голосом... який ледь помітно тремтів. — Ти справді так вважаєш?
Я не могла відповісти. Губи тремтіли, а ком застряг у горлі, заважаючи дихати.
— Знаєш, коли моя мати була вагітна, до неї причепився один паразит — нежить, яка висмоктує сили з ненароджених дітей, — несподівано заговорила Ламіра. — Тієї тварюки швидко позбулися, але я все одно народилася дуже слабкою. Тому перші чотири роки життя майже не вставала з ліжка. Коли я вперше побачила інших дітей, то дуже зраділа, найбільше захотіла їм сподобатися. І довгий час мені навіть здавалося, що сподобалася! Мене постійно кликали бавитися, і я розповідала батькам, як же в мене багато друзів. Так тривало кілька років. До одного сонячного дня, коли довелося підслухати їхню розмову. Вони весь цей час просто сміялися з мене! Я, схожа на дивну тварину, яка так сильно відрізнялося від інших, виконувала роль блазня в їхній компанії...
Я сховалася в кімнаті до кінця літа, побудувала там собі халабуду під столом і сиділа в ній, обклавшись подушками. Батькам нічого не говорила — а раптом і вони посміялися б із мене. З того, яка я наївна мавпочка. Восени мене насилу змусили піти до школи. Я цуралася однолітків, а вони мене. Іноді в мене з’являлися «друзі», з якими я пробувала дружити... але всі вони виявлялися людьми класу: «Ти мені друг, але не на людях. Тому коли з тебе наступного разу знущатимуться, я мовчки постою осторонь».
Усі люди стали для мене ворогами, які за спиною виливають відра бруду. Навіть зовсім безневинний жарт я одразу сприймала як злісну насмішку, що болісно врізалася в душу, і агресивно кидалася на всіх навколо. Я безжально давала здачі, била в десять разів сильніше за нападника, а біль завжди ховала за погрозами.
Але ти — перша за багато років людина, яку я не сприймаю як ворога. Не знаю чому, але не думаю, що ти можеш сміятися з моїх дивацтв. Більше того, я певною мірою відчуваю в тобі споріднену душу. І завдяки цьому неймовірно щаслива.
Тому в жодному разі не думай просто так взяти і знову залишити мене одну! — несподівано закричала Ламіра. Уперше за всю свою промову вона подивилася на мене, і я побачила кілька блискучих крапель, які застигли в колючих від страху і гніву зелених очах.
— Добре, не залишу, — тепло всміхнулася я і щиро її обійняла.
Цієї миті мені найбільше хотілося вірити в те, що вона не пошкодує про своє рішення.
Розділ 12
Теорія на практиці
На першій лекції з нежитьознавства Феланна сказала, що теорія без практики — ніщо. А ще пообіцяла, що жовтень ми проведемо з нежиттю в лісі Канірел.
Зрештою жовтень настав і перший курс отримав розпорядження збиратися в дорогу. Нам у супровід, окрім кураторів, давали ще одного нежитьознавця, а також трьох викладачів з військового факультету, двох із медичного і одного з історичного. Аби зекономити трохи часу на подорож, частину шляху ми повинні були подолати за допомогою переміщення. Щоб здійснити це, до кожного зі студентів приставили по двоє магів з однаковими стихіями, які мали перемістити його до Говесу — великого міста на березі річки Ладока. Там на нас чекали коні. Завдяки цьому трюку дорога до місця призначення мала зайняти тиждень, протягом якого викладачі вечорами читали б нам лекції.