Схожі вилазки ми, протягом чотирьох років навчання, повинні будемо здійснити також разом з іншими факультетами заради загальноосвітньої практики за їхнім профілем. Професійні ж практичні експедиції почнуться з другого курсу. Крім того, щороку на нас чекатиме місяць літнього практикуму за фахом.
Координатори з нами, зрозуміло, не їхали. Тому Фамал увечері метушився навколо мене, інструктуючи на всі можливі та неможливі випадки: починаючи скалкою в пальці та закінчуючи нападом банд із Диких степів (і це на північному березі річки Ванагри!). Пів ночі він перевіряв, чи не забула я чого важливого, і навіть встав спозаранку, щоб провести. Здається, серед усього першого курсу я була чи не єдиною, кому дістався такий сумлінний координатор.
— І, Алісо, благаю, — втомлено позіхав хлопець. — Намагайся не вляпуватися в різні неприємності.
— Добре, — кивнула я.
— Ні, повтори це, — наполягав координатор.
— Я не буду вляпуватися в різні неприємності, — буркнула я.
Схоже, Фамал трохи захопився.
— Спробуй так і зробити, — продовжував він. — Якщо неподалік пробіжить стадо породжень тіні, ти не станеш наздоганяти їх, щоб перебити; якщо до вас причепляться сумнівного вигляду продавці фруктів, які пропонуватимуть тобі безкоштовно спробувати яблучко, ти не будеш його їсти, поки не перевіриш чарами; якщо раптом якась нежить викраде Ламіру, ти не побіжиш самостійно її рятувати, а довіриш цю роботу кваліфікованим викладачам... а якщо вони не впораються, то така вже її доля.
— Фамале! — суворо гаркнула я. — Чому ти не можеш хоч п’ять хвилин не гризтися з Ламірою?
— Тому що вона сама не може зі мною не гризтися. На чому я зупинився? А, ну звичайно...
Фамалові так і не дали договорити: настала моя черга, і двоє чарівників з білими поясами взяли мене за руки. Не встигла я оком змигнути, як уже стояла посеред великої кам’яної площі, у центрі якої дзюрчав фонтан із хлопчиком, що обіймав лебедя. Неподалік тупцювала половина першого курсу.
Чарівники, які перемістили мене, одразу випили по настоянці проти головного болю і заходилися поповнювати запаси енергії, щоб через кілька годин повернутися до Фетесаріна. Я ж поспішила до решти потоку, де побачила Ламіру й Арру.
— Ну як, Фамал знепритомнів від думки, що не зможе няньчитися з тобою цілий місяць? — усміхнулася мавка.
— Принаймні, хвилину тому він стояв на ногах, — засміялася я. — Але мене не покидає відчуття, ніби він хотів мені ще щось сказати.
— Звісно. Адже він не встиг переказати тобі вісімдесят шість томів Великої Ануарської енциклопедії. А як же ти без цього?
— Здається, він до тебе небайдужий, — зауважила Арра.
— Не думаю. Просто ми з ним знюхалися іще до того, як я стала студенткою, і він дуже відповідально ставиться до своїх обов’язків координатора, — відмахнулася я. Бажання закрити цю тему підскочило, ніби цифри на лічильнику Гейгера всередині саркофага вибухлої АЕС. — А де наші коні? Щось я їх не бачу.
— Ну не будуть же виводити їх на центральну площу, — знизала плечима Арра. — Я тут порозпитувала... словом, вони в стайні за квартал звідси. Ми підемо туди, щойно всі зберуться.
Однокурсники прибували з інтервалом у десять хвилин. Куратори, апатично позіхаючи, ставили в списках галочки навпроти прізвищ новоприбулих. Усі були зайняті колосально важливими дрібницями на кшталт пліток, порожніх балачок і переривання сумок з класичним виразом обличчя: «Чи не забув я чого?», — за яким слідував черговий класичний вираз обличчя: «Дідько, як я міг це забути?»
Я, від нічого робити, розгорнула мапу і пробіглася поглядом по лінії, яка умовно позначала наш маршрут. За планом ми прямували до Бату — невеличкого рибальського селища, головний прибуток якому приносила не стільки риболовля, скільки використання річкового транспорту з комерційною метою. Там ми пересядемо на плоти (мабуть, університет вирішив заощадити — річкові кораблі коштували вдвічі, а то й утричі дорожче), на яких доберемося до Генаса — селища в місці, де річка Андок впадає у Ванагру. Там нас на поромах переправлять на північний берег — у селище Зонак, — де чекатимуть заброньовані ректоратом коні. Звідти ми вже по прямій і доїдемо до Каласа.
Схоже, я трохи захопилася обмірковуванням нашого маршруту, тому що Ламіра аж надто наполегливо тягнула мене за руку, прикрикуючи:
— Тобі що, більше на практику не хочеться? Наші вже йдуть!
— Справді?
Я швидко накинула сумку на плече та побігла за однокурсниками, які разом із кураторами попрямували до краю площі.
Ближче до вечора ми дісталися Бату, де належало переночувати перед ранковою пересадкою на плоти.
Мої емоції від того, що під час подорожі доводилося ночувати разом з іншими студентами, були далекі від екстазу. Причиною став не тільки стан «нічліжок», а й те, що поруч зі мною ночував ще хтось, — останнім часом я дуже неспокійно спала. Через сновидіння, які мало не щоночі доводили мене до божевілля, я крутилася уві сні. Про це свідчила постільна білизна, що валялася на підлозі біля ліжка (а іноді навіть я разом із нею). Часом моє пробудження супроводжував не дуже гучний крик... Тож не хотілося, щоб мене ще більше вважали хворою на голову.
Утім, принаймні сьогодні всі хвилювання були марні, бо заснути все одно не вдавалося. Я тільки на хвилину задрімала, а потім знову була бадьора, попри пізню годину і важкий день. Може, виною тому був блідий повний місяць, який заглядав у вікно сараю (який тут називали хостелом на двадцять ліжок), кидаючи холодне проміння на моє обличчя?
Ніч видалася дійсно світлою, добре було видно фруктові дерева в саду і край річки. От лише з якихось незрозумілих причин стало трохи моторошно.
Раптом серце завмерло, немов обернувшись на цілісний шматок льоду. Він обпік груди несподіваним страхом, коли повз вікно промайнула дуже бліда чоловіча голова!
Так, Алісо, спокійно, це просто місцевий п’яничка, нема чого боятися.
Майже не дихаючи, я підійшла до вікна і крізь скло визирнула на вулицю — нічого... крім глибоких слідів на землі.
Аж раптом під вхідними дверима почулися зловісний шурхіт і сопіння, а за мить двері рипнули.
Не думаючи, я вихопила меча, відчинила двері та побачила просто перед собою чоловіка в лахмітті. Трохи згорбленого, з блідо-синьою шкірою, червоними щоками... та рваною раною на місці лівого боку!
Часу на вереск не було — мрець замахнувся на мене рукою, яку я одразу відсікла, а залишок тіла, підстрибнувши, відштовхнула ногами. Упир знову подався вперед, але я вже створила потрібне заклинання, яке в нього і запустила. Синюшне тіло з червоними щоками без сил впало на землю... зате покричати наостанок встигло добряче. За хвилину з будинків і хостелів усього села збігся натовп як місцевих, так і студентів.
— Нічого собі! — закричав один з селян. — Та це ж наш Гайк, який минулого тижня зник.
— І як же він зник? — не втрималася я, випередивши із запитанням викладачів.
— Так поплив із вантажем до Зонака. Відтоді ні слуху від нього, ні духу.
— Ну, дух-то якраз є, — гидливо зітхнула я, затискаючи носа: від упиря справді смерділо.
...Хвилиночку, Зонак? Отже, нам належить практично повторити маршрут Гайка? У такому разі сподіваюся, що з цим хлопцем просто стався нещасний випадок і шанси на другий такий — мінімальні.
Романтичний ореол навколо подорожі річкою на плотах розсіявся протягом першої ж доби: їли ми на плотах, спали на плотах, конспекти писали на плотах. Тому коли за два дні плоти нарешті пристали до берега в поромному селищі Генас, студенти та викладачі з полегшенням ступили на тверду землю, маючи лише одне бажання: більше ніколи в житті не бачити плотів. Але ця мрія не могла здійснитися — наприкінці жовтня доведеться повертатися назад, і теж на плотах.
Ну а сьогодні, коли трилер під назвою «Плоти» нарешті закінчився, на нас чекав сиквел під назвою «Переправа на поромі». І от, поки я насолоджувалася переправою в тиші та гармонії, до мене несподівано підлетіла середніх розмірів пташка — судячи з вигляду, хижа і швидкісна. Малятко оперативно приземлилося на бортик порома поруч зі мною і методично привертало до себе увагу.