Нарешті мені пощастило — я дісталася до дна. Імовірно, колись давно на цьому місці був ліс, бо стовбурів дерев тут виявилося значно більше, ніж каменів і мулу.
Не гаючи часу, я пірнула під один зі стовбурів і сховалася всередині масивної кореневої системи саме перед тим, як просто біля моїх ніг зімкнулися щелепи потвори.
Це дало мені тимчасовий захист. До того ж, поки чудовиська були зайняті мною, пором на кілька хвилин залишався в безпеці. Але це точно ненадовго — величезні пащі вже розгризали деревину і скоро мали дістатися мене.
Подумки перебравши кілька варіантів, я нарешті зважилася ризикнути. Звичайно, це все світить мені могилою на дні річковому, але варто спробувати, інакше за три хвилини від мене залишаться тільки спогади... і, якщо пощастить, — шматочок нігтя.
Раніше я ніколи не намагалася творити одночасно два заклинання (точніше намагалася, але краще я про ті спроби промовчу), тим більше — три. Але іншого виходу не було. Тож залишалося сподіватися тільки на те, що адреналін відкриє друге дихання та допоможе не схибити.
На кілька секунд я зосередилася (що за цих обставин було подвигом, гідним звання Героя Ануари), аби накласти на себе додаткове заклинання прискорення. А потім випливла зі схованки і попрямувала до мелюзинів, тримаючи в кожній руці по силовому щиту. Задум, схоже, спрацював: щити відштовхували нежить у потрібному мені напрямку, тобто вгору...
От тільки даремно я так рано облишила тренування з одночасної підтримки кількох заклинань: розподіляти увагу на всі три рівномірно в мене не зовсім виходило, а на додачу мелюзини ще й уміли поступово розплітати чари. Тому за кілька секунд щити послабшали. Усе йшло до того, що чудовиська от-от їх проб’ють і тоді мене навіть коряки на дні не врятують.
Не встигла я про це подумати, коли щити зникли під натиском нежиті. Нові заклинання я створити вже не встигала... але раптом мелюзинів знову щось зупинило. Потвори тільки люто билися... об невидиме скло силового щита! Але звідки він?
Правду люди кажуть: часто допомога приходить саме тоді, коли на неї зовсім не чекаєш. Поруч зі мною у воді застигли Феланна, Ламіра, Малісса і ще кілька викладачів, які напружено утримували щити. Обмінявшись зі мною поглядами, вони наклали на себе заклинання прискорення і почали штовхати нежить у тому самому напрямку, що і я за хвилину до того. Я теж прискорила своє пересування чарами. І в той момент, коли мелюзини виринули з води і за інерцією злетіли на кілька метрів, ми запустили в їхні пащеки по закляттю! Кожне з них було результатом розривного заклинання, до якого додали чари для гасіння Іскор Талпіра. Наздоганяючи пульсари, в пащі чудовиськ залетіли ще й стрічки зеленого полум’я, які Малісса спритно випустила зі своїх пальців!
Тієї миті я здивувалася так сильно, що навіть забула про нежить, яка феєрверком розліталася на шматочки. Якщо я правильно зрозуміла... невже це була власна бойова техніка? У першокурсниці, яка вчиться в університеті магії трохи більше ніж місяць? Або тут щось нечисто, або не лише в Ламіри захисний амулет був суцільного червоного кольору.
Зайве описувати емоції, що охопили пасажирів майже рознесеного вщент порома. Щойно ми опинилися на борту, викладачі та студенти почали щосили прискорювати рух понівеченого транспорту. Не брали в цьому участь лише медики, які не відходили від Арри й Діяли.
У тіло поромника вже всадили стільки заклинань для гасіння Іскор Талпіра, що вистачило б для спочинку цілого зараженого кладовища. Але й це не могло остаточно заспокоїти переляканих пасажирів. Напевно, не думали про нього тільки мої поранені одногрупниці. Від отрути дівчата не померли — схоже, дози були замалі. Але питання «чи стануть вони нежиттю?» залишиться відкритим ще двійко днів.
Нарешті ми ступили на тверду землю і найближчі три тижні не побачимо більше ніяких поромів або плотів. А якщо врахувати останні події, то, мабуть, на зворотному шляху ми ними теж користуватися не будемо.
Організувавши студентам чай, викладачі відправили до Гільдії листа, у якому докладно описали трагічну історію. Арра й Діяла почувалися добре, але, коли ми рушимо далі, їм доведеться плентатися за декілька метрів від інших, а після прибуття до Каласу дівчата ще певний час побудуть на карантині в окремих будиночках.
Незабаром я їхала верхи вперед, на північ. І озирнувшись востаннє, знову побачила на обрії смужку води, якою пробігали підняті вітром хвилі. Залишалося тільки сподіватися, що, коли ми повертатимемося, їх уже ніщо не потривожить.
Після трьох днів дороги ми нарешті прибули до пункту призначення — містечка Калас. За годину нас відвели до збудованого університетом табору. У його центрі була невелика площа, обрамлена з боків дерев’яними будиночками, в яких належало жити студентам. Викладачі мали окреме житло — двоповерховий будиночок. Почувши команду, ми розійшлися по хатах, де збиралися жити по троє. Спочатку планували, що ми з Ламірою мешкатимемо разом з Аррою. Але її розмістили окремо, на карантині, тому до нас потрапила Малісса, її сусідка по парті, яка за первинним планом мала оселитися в одному будиночку з Діллою.
Що ж, схоже, це непогана можливість краще з нею познайомитися. Весь цей час дівчина була не дуже балакуча, зазвичай всі розмови з нею обмежувалися «привіт», «дай ручку», «котра година» і так далі. Тому про неї ми знали лише те, що вона подруга Арри, яка вчиться на знахарстві, любить щось мовчки читати і зазвичай її не те що не чути, — таке враження, ніби на місці цієї дівчини утворюється чорна діра.
Скажу чесно, відчинивши двері свого тимчасового житла, я відчула щось протилежне до щирої радості. Перша кімната будиночка була просторою, з трьома ліжками, стан яких можна було охарактеризувати двома словами: «Господи, помилуй». Тут стояли ще паршивеньке крісло та журнальний столик. У кінці кімнати були відчинені (точніше, вибиті) двері до другої — з трьома письмовими столами. Інші двері вели до обшарпаної ванної кімнати.
Ледве я переступила поріг, на голову впав шматок одвірка, якому, либонь, набридло висіти на законному місці.
— Жива? — поцікавилася Ламіра, яка зайшла всередину, завбачливо прикриваючи голову руками.
— Та наче, — буркнула я і потерла чоло, на якому, імовірно, скоро з’явиться ґуля.
Але не встигла я договорити, як нога провалилася в підлогу — завдяки дошці, яка тріснула просто під нею. У розпачі я кинула сумку з речами на ліжко... і те розвалилося на очах. Я спробувала ступити крок, але нога застрягла занадто сильно. В результаті мій ніс пробив іще одну дірку в трухлявій підлозі. Я занервувала й одразу підбігла до умивальника, щоб хоч відмитися від прилиплого до обличчя бруду... і тут на мене чекав сюрприз номер чорт знає який: кран виявився дірявим, тому, коли я відкрила воду, Н20 полилася з нього в моє обличчя так, ніби це був не кран, а якийсь фонтан із хлопчиком, що пісяє.
— У цьому будиночку що, хтось помер страшною смертю? — скривилася Ламіра, знімаючи зі світильника павутиння.
— Якщо ні, то це, боюся, ненадовго, — простогнала я.
— Нічого, зараз трохи наведемо ладу, — вирішила Малісса. — Тому що як будемо жити в такому місці два тижні, у кожного з нас виросте зайва духовна нога. Згодом вона розвине власний інтелект, буде вночі ходити околицею та душити пальцями всіх, хто відмовиться згодувати їй свого первістка, — промовила дівчина з виразом обличчя маніяка, якому подарували на день народження набір ножиків для м’яса. — То що, до роботи? — за секунду запропонувала Малісса. Божевільний погляд миттю змінився на спокійне, нічим не примітне обличчя.
Не знаю, який вигляд у цей момент мала я, але Ламіра, саме невротично гикнувши, нагадала мені кота, який нюхнув прального порошку. Здається, близьке знайомство з цією Маліссою буде до незмоги цікавим...
Але зараз дійсно краще залишити це і прибрати: якщо зустрічаєш людину, яка здатна так безжально підірвати тобі мозок, до специфіки її характеру краще звикати поступово.