Що це з ним? Не кліпаючи, він втупився в мене сповненим ненависті поглядом, його повіки тремтіли від люті, а кулаки знервовано стискалися.
— Аліса... Гайлінова? — прошепотів він самими губами.
— А це Вадим Корсаров, — стримано відрекомендував Каріл, на хвилину ставши на середину доріжки.
Кілька секунд минули в повній тиші. Немов забувши про короля і королеву, Вадим дивився на мене так, ніби сподівався, що від його погляду я впаду замертво.
— Вадим! — тихо прошипів Каріл, непомітно наступивши хлопцеві на ногу.
Отямившись, юнак закліпав, швидко змінив вираз обличчя спочатку на незворушний, а потім на лукавий, і ступив крок уперед.
— О ваша Величносте король Тардін Данор і ваша Величносте королево Евана Данор, — пафосно почав Вадим покірно-солодким тоном, відбивши уклін, ніби в церкві на Великдень. — Ви навіть не уявляєте, яка для мене честь просто стояти перед вами, як гість у цьому незрівнянному палаці. За все своє життя я навіть мріяти не смів про подібну радість. Ніби в сонячних променях, я купаюся у вашій величі. Напевно, немає в усьому всесвіті істоти, яка не мріяла б служити таким прекрасним правителям. Якби тільки я потрапив до лав тих щасливчиків-чародіїв, що за одним лише вашим наказом радо йдуть хоч під косу самої смерті... а серця їхні зупиняються з гордістю від того, що це життя минуло не даремно, адже було віддане заради вас. Благаю, не позбавляйте мене цього блаженства.
От чортів підлабузник! Несподіване красномовство. А я ж його спочатку тупим, наче пробка, гопником вважала... Але король і королева, схоже, зовсім не проти такої «відданості». Ну ти і пролаза, Вадиме Корсаров. Хитрий, підлий, егоїстичний, нахабний лис.
Хоч як там було, нас нарешті відрекомендували, тож можна і «розслабитися». Кілька разів до мене підходили різні шановані пани, які ставили стандартні запитання на кшталт: «Розкажіть про ваш світ», «Яким було ваше життя до прибуття в Ануару?», «Як вам наша реальність?»
А от навколо Вадима зібрався справжній натовп. Схоже, його підлабузницька промовка справила потрібний ефект, та й зацікавленим лордам і леді лисяра відповідав у тому самому дусі. На руку хлопцеві грало те, що після перевдягання з китайського спортивного костюма в новенький камзол йому достатньо було тримати поставу й відповідний вираз обличчя, щоб не тільки не нагадувати мавпу, а ще й скидатися на високоповажного панича. Б’юся об заклад, за кілька років він перетвориться на привабливого чоловіка. Додати до цього його шарм, бажання всім сподобатися, теоретично можливий розум, амбіції й патологічну агресивність... Щось мені трошечки стрьомно.
Години за дві бурхливий інтерес до прибульців з іншого світу спав і на нас лише кидали зацікавлені погляди. Тоді я ходила залою і розглядала гостей.
Мою увагу привернув симпатичний чоловік у розшитому сріблом чорному камзолі. Він був високим на зріст, статури міцної, але при цьому досить елегантної: добре натренований, однак, схоже, більше науковець, аніж воїн. Яскраво виражені вилиці, правильний рівний ніс, не надто широке, але і не загострене підборіддя. Чорне як смола волосся пострижене акуратно, не надто коротко.
Його темно-карі очі дивилися м’яко, але водночас упевнено й ніби були дверцятами, через які виривався ореол чарівливості, сили і непробивної твердості залізної волі. А ще — швидкий наче блискавка допитливий погляд, який немов намагався зачепитися за деталі, щоб повністю скласти потрібну йому картину.
Задивившись, я чомусь розгубилася на кілька секунд. Якесь дивне відчуття... ніби дивлюся на когось, знайомого дуже давно. Але зі зрозумілих причин бачитися раніше ми ніяк не могли. І все ж мене не полишала думка, неначе ми з ним колись зустрічалися. Навіть більше — немов якийсь фрагмент розбитого вітражу, який я шукала незмірно довго, нарешті став на законне місце, яке я дбайливо зберігала тільки для нього...
Раптом усвідомивши, що надто затримала погляд на незнайомцеві, я квапливо відвернулася і покрутила в руках келих, з яким ходила лише задля виду. Але це дивне нав’язливе почуття виявилося настільки сильним, що я знехотя продовжувала периферійним зором стежити за чоловіком.
Цікаво, дуже цікаво. На ньому пояс чарівника, от тільки вугільно-чорний і не зав’язаний на два вузли, а скріплений срібною застібкою. Каріл жодного слова не казав про чорні пояси! Треба буде запитати в нього після прийому... до речі, де вони з Фандорою? Востаннє я бачила їх десь годину тому. Може, пішли подихати свіжим повітрям? У переповненій людьми залі справді було душно, але вийти до саду я не наважувалася — ще назад не пустять. А балконів я ніде не бачила. Від того, щоб випити вина, теж краще втриматися: зараз мені необхідна абсолютно твереза голова. Спиртного я практично не вживала, тож швидко п’яніла. Так, якщо пила не надто багато, то при всіх зовнішніх ознаках п’яного як чіп підлітка все ж зберігала ясність думки. Але навіть нерівної ходи і розкутого сміху буде досить, щоб створити мені небажану репутацію. Варто трохи розслабитися, і пиши «пропало».
І все ж, куди подівся Вадим? Хвилину тому нишпорив десь, а зараз його навіть не видно. Хоча... та ну його до біса.
Знаю, на розкішному прийомі в королівському палаці, серед вершків вищого світу Ануари, нудьгувати було б смертним гріхом. Але саме це я й робила! Залишилася сама, підійти до когось поговорити соромилася, тому могла тільки гуляти залою. Ставало дедалі нудніше, тому ходила я дедалі швидше, аж раптово відчула, як щось тримає моє плаття... та було вже запізно.
Це сталося за одну мить: я встигла обернутися і побачити ногу Вадима, який різко наступив на короткий шлейф моєї сукні. Власник ноги підло посміхався, і було чому: спідниця (зуб даю, не без допомоги чарів цього шмаркача!) вже затріщала по швах і, відірвавшись від корсета, полетіла додолу!.. Точніше, полетіла б наступної миті, але несподівано порвані нитки зрослися, прикріпивши спідницю на місце. Опісля шлейф різко потягнувся вбік, що і стало причиною Вадимового ефектного падіння.
Озирнувшись, я зловила на собі заспокійливий погляд чарівника з чорним поясом. Чоловік дружньо кивнув мені та відпив трохи вина.
Я вдячно всміхнулася у відповідь і поглянула на Вадима. Дехто дивився на хлопця насмішкувато... але більшість співчутливо стовпилися навколо, бурмочучи щось про слизький паркет та цікавлячись, чи не забився він. Ох, і чому мені здається, що якби на підлогу впав не Вадим, а моя спідниця, реакція була б трохи іншою? Що поробиш, чомусь мені нечасто вдавалося справити на людей гарне враження. Найчастіше на мене просто поглядали ніби на якусь диваку з психічними відхиленнями.
Коли я знову озирнулася, чарівника з чорним поясом більше не було на колишньому місці. І як я не шукала, знайти його не вдалося.
Розділ З
Зміїний караван
Триклятий пристрій, названий механічним будильником, дзеленчав, ніби дзвін Нотр-Дама, по якому істерично гамселили мискою. Тому мені більше нічого не залишалося, окрім як одягнутися та покинути номер.
Ми поїхали з прийому близько четвертої ранку, і доти Вадим устиг підлизатися ледь не до всіх шляхетних панів, яких тільки побачив. У результаті він дістав запрошення «якось завітати на чай» мало не від кожного поважного дому столиці.
Спустившись у ресторан на другому поверсі, я побачила Фандору, яка попивала ароматну каву.
— Доброго ранку, — усміхнулася мавка. — Як спалося?
— Ніби всю ніч стрибала вольєром із гієнами, — зізналася я, сівши поруч. Одразу підійшов офіціант, у якого я замовила омлет з овочами.
— Нічого, звикнеш.
— Сумніваюся, — сумно зітхнула я. — Для мене навіть компанія з п’яти — вже натовп. А якщо в цьому натовпі з’являється хоча б одна малознайома людина, я відчуваю непереборне бажання сховатися під стіл і обкласти себе подушками з ніг до голови. Тож навряд чи зможу почуватися комфортно на таких заходах.
— Журбинка, — знизала плечима мавка.
Я ж, зібравшись на силі, таки вирішила запитати:
— Слухай, а ти не знаєш, що це вчора був за дивний чарівник...
— Фандоро, Алісо! Ось ви де, — бадьоро покликав Каріл, ледь забігши до ресторану. — Маю гарні новини. Алісо Гайлінова, вітаю вас зі щойно отриманим громадянством, — урочисто промовив він і вручив мені документи: посвідчення особи, аркуш із печатками про надання громадянства, власний номер громадянина в загальнодержавному переліку. Усе в одній книжці в коричневій палітурці, з гербом — як на гобелені, який я бачила вчора на балу. Що особливо тішило — зроблене з нерозривних, непромокальних та вогнетривких зачарованих матеріалів.