— Ого, так швидко?
— Та я сам здивувався. Знала б ти, хто клопотав про прискорення процесу... — несподівано Каріл затнувся, зам’явся, а потім продовжив, звертаючись більше до Фандори: — Вадимові його посвідчення я зараз віднесу, а потім мені доведеться ненадовго відлучитися. Поки я не повернуся, у вас буде час зганяти по дорожній одяг. Гільдія оплачує всі витрати, пов’язані з цим завданням, тож Аліса може прикупити собі кілька дрібничок за державні грошики. Побачимося за дві години.
Попрощавшись, Каріл покинув ресторан. А ми з Фандорою закінчили снідати й вийшли на чарівні центральні вулички.
— Прийшли, — весело повідомила мавка, зупинившись біля крамнички, на вивісці якої було написано «Мандри». — Я лише тут такі дрібнички і купую.
— Хороший асортимент?
— І не тільки. Менш ніж століття тому історики встановили, що будівлю цього магазину зведено на могилі видатної мавки-поетеси. Тому нам, щоб ми не влаштовували акції протесту, роблять тут знижку у десять відсотків на всі товари.
— Що ж це за поетеса, якщо ви так дешево поступилися?
— Наші історики між собою балакають, що насправді вона була нахабною дріб’язковою сварливою бабою, яка навіть віршів не писала, просто привласнила поезії своєї померлої падчерки. Тому той упир, який її задер, — мало не герой. Але людям і шубінам про це знати не обов’язково. А надто тим, хто особисто знайомий з власниками, — підморгнула дівчина.
Зайшовши до крамнички, я побачила кілька рядів вішалок з одягом і поличок зі взуттям. У центрі приміщення, немов баян посеред музею китайської порцеляни, стояв бронзовий пам’ятник у вигляді невеликого дерева, на якому сидів голуб. Біля нього — могильна плита з барельєфом, що зображував обличчя привабливої жінки. Напис на плиті сповіщав:
Алагара Вандраг, 1529—1581 Епохи Троянди. Вічна пам’ять і слава неймовірно обдарованій доньці землі.
Під плитою струменів фонтан у формі квітки лотоса.
— А що за Епоха Троянди? — поцікавилася я, з підозрою насупивши брови.
— Так називають проміжок часу, який почався понад дев’ять тисячоліть тому і вже три тисячі дев’ятсот дев’яносто два роки як закінчився, поступившись Розсипаній Епосі. Саме відтоді весь світ веде поточне літочислення. В ті часи існували сім великих імперій і десятки підпорядкованих їм народів. На чолі стояла Рада Імператорів, де головувала так звана Троянда — благословенна Стихіями жінка з роду Емалій. Коли б якийсь правитель наважився не послухатися волі Троянди... за легендою, в лічені роки після того його імперії наставав би кінець. Усе життя Троянда жила в храмі та брала шлюб лише для того, аби народити доньку, Молодшу Троянду. Мудра та освічена, священна Троянда завжди ухвалювала остаточні рішення, тож воєн зазвичай удавалося уникнути. Закінчилася ця епоха трагічною смертю вагітної Молодшої Троянди, матір якої була вже надто стара, тож не змогла народити іншу наступницю. Коли остання Троянда померла, її тіло поховали в тому самому храмі. До нього звідси, до речі, дуже далеко — буквально півсвіту.
— Цікаво, — задумливо прошепотіла я.
Треба ж, як ненароком можна знайти цікавий уламок розбитого вітражу. От тільки картину менш загадковою він не робить.
— Удачі, — ніжно прошепотіла Фандора коханому, перш ніж Каріл сів на коня. Закінчивши з покупками півгодини тому, ми повернулися до готелю, де дочекалися лісовика. А після — зібрали речі та приготувалися вирушати кожен своєю дорогою. — Я ще маю певний час попрацювати тут, а восени одразу поїду до Фетесаріна на Загальну Раду. Там і побачимося.
— Тоді до зустрічі, — прошепотів він і поцілував наречену на прощання.
Стрибнувши на коней, ми поїхали слідом за Карілом, проводжаючи Фандору поглядом, поки вона не зникла за рогом.
Скоро показалася міська брама. За нею зібрався натовп, що метушився навколо семи великих критих возів.
— Нам туди, — скомандував Каріл. — Я записав нас до каравану. У Фетесаріні будемо трохи більше ніж за тиждень. Хоч і повільно, зате для вас безпечніше.
— І скільки Гільдії стихій коштуватиме наша безпека?
— Жодної копійки. Чарівників у каравани беруть безкоштовно і дуже охоче: з ними легше, в разі чого, відбитися від загрози. А щодо цього каравану, то взагалі нічого хвилюватися. Я чув, крім нас із ним вирушають іще троє чародіїв. Тож ми швидко відіб’ємося від яких завгодно недоумків, якщо такі надумають на нас напасти. Нам, по правді, дуже пощастило, що ми встигли з документами. Такі каравани вирушають до Фетесаріна не частіше, ніж раз на тиждень.
Ми під’їхали, запрягли коней до одного з критих возів і сіли в нього. Назвати це подорожжю з комфортом важкувато, більшість місця займали дерев’яні ящики з товаром. Але ж нічого такого, що не можна було перетерпіти.
Караван продовжував збиратися, і скоро в нашому возі сиділо ще четверо чоловіків, троє з яких, схоже, і були його власниками. Четвертим виявився веселий товстун із зав’язаним набік червоним поясом мага.
— День добрий, колего, — засміявся він, протягнувши руку Карілові. — Мене звати Галдор Пегарін.
— Каріл Ернасс, — відрекомендувався лісовик, потискаючи руку вогняному магові.
— А хто ці двоє?
— Аліса та Вадим, молодняк.
— До університету їх везеш? — Каріл кивнув. — Нові майбутні чарівники — це завжди добре.
Поки Каріл теревенив із Галдором, я роздивлялася вулицю... Не може бути. Той самий чарівник у чорному, зі скріпленим срібною застібкою чорним поясом, під’їхав на гнідому жеребці до власника одного з возів. Обмінявшись кількома фразами, передав йому вуздечку та стрибнув до воза. А слідом за ним і одягнений у темно-сіре чоловік років двадцяти трьох: худорлявий, але міцний, з коротким русявим волоссям, спокійними зеленими очима і блакитним поясом чародія.
Отже, можна відкинути теорію про те, що цей чоловік — привид... хоча хто його знає, цей світ і що в ньому водиться?
Одначе ж дивно. Чому Каріл вирішив везти безпечним караваном нас із Вадимом — то зрозуміло. Що Галдор, який подорожує сам, долучився до «великої зграї», теж не дивно. Але для чого отак волочитися двом чарівникам із повноцінною підготовкою і очевидно в прекрасній формі? Самостійно подорожуючи, вони дісталися б Фетесаріна значно швидше. Отже, принаймні один з них мав причину їхати цим караваном. Цікаво, чи має до цього рішення якийсь стосунок те, що ним їхатимуть також і двоє прибульців з іншого світу? Чи то в мене вже просто параноя від нічого робити?
Хотілося запитати, що про це думає Каріл, але я вирішила не перебивати чужу розмову, тому залишила свої підозри маринуватися в баночці на підвіконні.
За кілька хвилин караван рушив. Спочатку зовсім повільно, потроху, але коні набирали хід. І незабаром столиця зникла з очей.
Другий день подорожі добігав кінця. І караван, поставивши вози колом, укотре зупинився на ночівлю. В центрі табору розвели багаття, у величезному казані готувалася вечеря. Я сиділа на землі та спостерігала за полум’ям, Каріл пішов на розвідку, а Вадим тихенько про щось теревенив із Галдором, до якого вже встиг підлеститися.
— Ну ти й чортяка! — весело вигукнув чарівник, потиснувши Вадимові руку. Він дивився на хлопця наче купець, якому вдалося укласти вигідну угоду.
Чародія з чорним поясом і того чоловіка в темно-сірому, який ні на крок від нього не відходив, я не бачила відучора. Та й тоді вони лише на хвилину з’явилися. Я все збиралася розпитати Каріла про цю людину, але якось не вдавалося.
— Привіт, Алісо, — привітався Седін, мій ровесник, який їхав у сусідньому возі. Він завжди був дуже веселим, запальним і привітним. За час подорожі ми з ним знайшли спільну мову, якщо не сказати — здружилися. Для мене, з моєї недорозвиненою комунікабельністю, це було особливим досягненням.