— І тобі здоров. Що нового?
— Нарешті дізналися, чому в нашому возі так смерділо. Між ящиками застряг дохлий щур. Його, схоже, ще в Еданорі випадково прибили.
— А можна подивитися?
— Вибачай, уже ніяк. Ми давно кинули його в багаття.
— А я все думала, чого це так смерділо, — засміялась я.
Скоро доварилася вечеря. Нічого особливого — чимось схожа на куліш каша. Просто, але смачно. Коли всі зібралися навколо багаття, я знову побачила мага з чорним поясом. А поруч із ним, чарівника в темно-сірому. Поївши, вони одразу ж пішли вартувати.
Незабаром усі полягали спати до своїх возів. День був не легкий, тому я швидко відключилася.
Я немов заплуталася в гілках величезного дерева, але до жодної з них не могла доторкнутися. Здавалося, чиясь тендітна рука керує моїм хаотичним польотом... тонка рука з блідою шкірою, що виглядає з-під складок розшитого сріблом білого шовку. А потім я відчула дотик холодного дерева, щось схопило і затягнуло мене.
Струнке, ще не до кінця сформоване підліткове тіло, загорнуте в плаття з чорного кашеміру: довгі рукави, вишитий фіалками комір. У неї гладенька шкіра, яка здається божественно м’якою. Довге чорне волосся — немов шовк траурної сукні... а великі очі кольору свіжої крові не мають зіниць. На милому підлітковому личку затримався не по літах наївний вираз.
— Аніка сьогодні померла, — сумно сказала дівчинка високому широкоплечому чоловікові.
Чорнявий, з густою бородою, одягнений в коричневий камзол, під яким зверху темно-сірого жилета зав’язаний червоний пояс мага. Він відійшов від столу, обставленого складними приладами, колбами і пробірками, та обернувся до дівчинки.
— Дуже шкода. Вона була чудовою людиною, добре доглядала тебе і не казала в місті нічого зайвого. Таких, як вона, завжди важко замінити.
— Вона була такою старою.
— Так, доню...
— А прийшла до нас зовсім молодою.
— Аніка прожила з нами все життя. Крім нас, у неї нікого не було, ми замінили їй родину...
— ...Але чому Аніка постаріла та померла, а я майже не змінилася? І ти, тату... тільки бороду відпустив.
— Розумієш... — зам’явся чоловік і несподівано зачепив одну з порожніх колб, що стояли на столі.
— Акіса, Тіміна, Севіта, Філіс, Каміса... — продовжувала дівчинка, наближаючись до батька. — Їх було так багато, всіх і не згадаю. З нами щось не так?
Раптом дівчинка спіткнулася і впала просто на гострі уламки колби!
— Аккаміра! — стурбовано вигукнув чоловік, допомагаючи дівчинці підвестися. Червоні краплі падали з порізів на правій руці — від долоні до ліктя.
Чоловік посадив доньку на стілець, подалі від розбитого скла, залишаючи на її платті плями від крові зі своєї правої долоні... дивно, хіба він теж порізався?
Коли чоловік зняв камзол, відкрився перемазаний кров’ю правий рукав білої сорочки.
— Нічого, все добре, — спокійно прошепотіла Аккаміра, намагаючись втримати сльози. — Зараз минеться.
Вона так і не заплакала. Лише мужньо насупила брови і терпіла біль, поки всі рани на руці, одна за одною, не загоїлися. Тільки від найглибшої залишилася тоненька рожева смужка. Одночасно зажили і рани чоловіка.
— Доню, пам’ятай одне: твоя плоть — це моя плоть, у мене вийде, я знаю. І тоді все буде добре! Тому не звертай уваги ні на що, просто усміхайся.
— Але я не розумію...
— Не треба запитань, маленька. Даруй мені свою усмішку, як це робила твоя мама. Вона ще усміхнеться, я обіцяю тобі...
— Алісо, прокидайся! — скомандував Каріл з незвичною для нього суворістю. — У нас серйозні проблеми.
— Що трапилося?
— Тоденари, дрібні породження тіні.
— А можеш пояснити так, щоб я зрозуміла?
— Створені з тіньової матерії смертоносні гадюки. Проти отрути цих паскуд ми безсилі. Їх можна вбити, фізично пошкодивши тілесну оболонку, але магія на них майже не діє. Тому відбиватися доведеться тільки зброєю.
— І ти розбудив мене через якихось змійок?
— Через ціле кубло цих «змійок», які за хвилину будуть тут. Тоденари дуже агресивні, а як зберуться разом, то геть біда. Ледве відчувши жертву, вони разом кидаються на неї. До речі, саме завдяки цьому тоденар іноді використовують як знаряддя вбивства. Варто чарівникові відловити таку, проникнути в її свідомість і «заговорити» на полювання за конкретною людиною, і жертву ніщо не врятує, окрім щасливого випадку, на кшталт своєчасної смерті гадюки. Від масового використання цього методу рятує той самий імунітет до магії — легше найняти елітарного вбивцю і розробити хитромудрий план, ніж «заговорити» тоденару.
— То що нам робити?
— Битися. Бери меча та йди за мною. Хоч вам із Вадимом і заборонено чаклувати, поки ви офіційно не розпочали навчання... Гадаю, це можна вважати життєво необхідним випадком самооборони, що дозволяє зробити виняток. Тому використовуй усі відомі тобі можливості заступництва стихій, які ти встигла розвинути за ті два роки.
— А я? — обурився Вадим.
— А ти сиди тут і не висовуйся.
— Чого це? Я володію всіма тими силами і теж хочу битися. Не бачу причин сидіти і...
— Аліса розвивала свої фізичні здібності, даровані заступництвом стихій, два роки, а у тебе сила є лише кілька днів. Тому ймовірність твоєї загибелі дуже висока. Переконливий аргумент? От і добре. Алісо, не лови ґав! Бери меча й за мною!
— А що, власне, робити? — запитала я, зістрибнувши з воза слідом за лісовиком.
— Старайся розрубати якомога більше гадюк. Будь обережна, вони люблять атакувати зі стрибка, а стрибнути можуть далеко та високо. І пам’ятай: у жодному разі не дай себе вкусити, інакше тобі вже ніщо не допоможе. Коли це станеться, на тебе чекатиме смерть після п’яти-десяти хвилин агонії. Усе зрозуміла?
— Так, — кивнула я, стаючи в оборонну позицію.
Майже всі, хто був у каравані, вийшли на бій, і кожен тримав зброю напоготові. Чарівник із чорним поясом теж був тут, але молодий чоловік, який весь час його супроводжував, цього разу залишився у критому возі.
Довго чекати не довелося. Скоро я почула зловісне багатоголосе шипіння, а за мить із нічної пітьми вилетіла перша змія. Вона виявилася невеличкою, близько ліктя завдовжки, і це ускладнювало оборону.
Я навіть оком змигнути не встигла, коли меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару навпіл! Але це була лише «перша ластівка». За мить на нас вилетіла ще одна, і ще, і ще... Деяких удавалося розрубати просто в польоті, але більшість падали на землю та з агресивним шипінням намагалися вкусити першу-ліпшу ногу. Перш ніж зміїний дощ припинився, вилетіло не менше від сотні тварюк. Ох, і пощастило ж нам, що дорогою до Еданора ми не натрапили на них!
Змії ухилялися від ударів мечів із приголомшливою спритністю, тому їх кількість майже не зменшувалася. Утім, гадюк, які траплялися чародієві в чорному, ніщо не могло врятувати. Не кожному вдавалося і з однією впоратися, натомість на його рахунку було щонайменьше два десятки.
Не пам’ятаю, як довго це все тривало, але живих тоденар нарешті майже не залишилося. Я, Каріл, Галдор і чарівник із чорним поясом для підстраховки пройшлися «полем бою», шинкуючи все, що подавало хоч якісь ознаки життя. Решта просто зітхнули з полегшенням і втомлено сперлися на вози або сіли просто на землю.
— Фух, — видихнув Седін, витерши з чола піт. — Пронесло.