Єдина мить, якої мені вистачило тільки на те, щоб закричати... тільки закричати перед тим, як два переповнені смертельною отрутою зуби гадюки, яка виповзла з-під воза, жадібно вгризлися в ногу Седіна.
Меч чарівника з чорним поясом блискавично розрубав тоденару, але хлопцеві це вже нічим не могло зарадити. За лічені секунди він зблід і впав, важко дихаючи.
Ноги відмовилися тримати мене, і я без сил опустилася на землю. Хотілося плакати. На обличчях супутників застигла скорбота.
Чародій у чорному опустився поруч з Седіном і трохи підняв його голову.
— Важко, коли вмирають молоді, — сумно зітхнув Галдор, присівши на землю за моєю спиною. — Шкода хлопця. Ти, здається, подружилася з ним?
Я лише й змогла, що кивнути.
— Вони що, були знайомі? — запитала я у вогняного чарівника, вказавши поглядом на Седіна та чародія з чорним поясом, який схилився над іще живим хлопцем.
— Ні, здається, вони раніше не зустрічалися. Та й тут, у каравані, не розмовляли.
— То чому він...
— А ти не знаєш?
— Не знаю чого?
— Це ж Ларгус Агердон, голова круків. Хіба Каріл нічого не розповідав про них?
— Ні...
— Дивно, а мав би. Що ж, візьму це на себе. Круки — особливі чарівники. Для нас, магів стихій, джерелом сили є енергія землі, води, вогню або повітря. А круки творять заклинання, використовуючи енергію, яку отримують з останнього подиху людини, що помирає.
Вистачило частки секунди, щоб моєю спиною пробігли мурашки. То ось хто він такий! Від усвідомлення того, що подібні речі відбуваються в цьому світі, всередині стало дуже холодно, а душі захотілося сховатися в темний куточок. Згадалися всі недомовки Каріла — очевидно він не хотів, щоб я дізналася про це зараз.
— Спокійніше, Алісо. Я бачу, ти сама від страху помреш. Може, мені не продовжувати?
— Ні, розповідайте, — прошепотіла я, не відводячи погляду від крука.
— Добре, як скажеш. Ніхто не знає, як і чому з’явилися круки. Але вони особливі вже тим, що їхнє джерело сили не просто набагато могутніше, а ще й необмежене. Якщо маги стихій здатні увібрати силу тільки до певної межі, то крук отримає стільки енергії, скільки збере останніх подихів. У середньостатистичного крука, як правило, приблизно в сто разів більше сили, ніж у мага стихій. А Ларгус, певно, найсильніший із них, і не лише за кількістю енергії, а й за силою чарів.
— Як йому це вдалося?
— Що?
— Стати головою круків у такому юному віці.
— Не в такому й юному. Алісо, Агердонові вже добряче за тридцять.
— Скільки? Та я б йому навіть двадцяти семи не дала!
— Круки, що давно успадкували силу, зазвичай здаються на два-три десятиліття молодшими, ніж насправді, і настільки ж довше живуть. Це ще одна з їхніх особливостей: поглинаючи чужу смерть, вони віддаляють наближення власної. Круки тримаються окремою Гільдією, яка перебуває в місті Адамарей.
— Адамарей... — машинально прошепотіла я. Ось про що тоді обмовився Каріл...
— Вони ніколи не розкривають особливостей свого ремесла, — продовжував вогняний чарівник. — Тому ми можемо тільки здогадуватися, як вони відчувають наближення чиєїсь смерті і які в них ритуали тощо.
— Скільки ж таких в Ануарі?
— Рівно сто.
— Чому вони не наберуть до своїх лав більше? Таких що, мало народжується?
— Круком неможливо народитися, ним можна лише стати. А єдиний спосіб перетворитися з мага стихій на крука — прийняти передсмертний подих крука. Тому вони завжди тягають за собою своїх учнів і бережуть їхні життя, наче зіницю ока. Якщо не буде кому прийняти останній подих крука, а разом із ним і всю накопичену силу, дар пропаде безслідно, і в світі навіки стане одним круком менше.
— То ось хто той хлопець у темно-сірому... Він — учень?
— Так, круки дуже ретельно їх добирають. Уяви, що могло б статися, якби ця сила потрапила жадібному до влади егоїстові, який ладен заради своєї мети йти по трупах, які ще й будуть його підживлювати.
— А як король ставиться до цієї... порохової діжки?
— Більш ніж добре. Поки в нас є така бойова сила, ніхто не наважиться напасти на Ануару.
— Хіба в інших країн немає круків? — здивувалася я.
— Зараз ні. До війни Магії та Вогню вони були майже в кожної держави, але після тієї різанини зберегти таких чарівників вдалося тільки Ануарі, і наразі в нас їх рівно сотня.
— А що це він робить? — запитала я, помітивши, що крук приклав долоню до Седінового чола і нахилився до обличчя.
— Це ще одна з особливостей тих чаклунів. Я точно... насправді, навіть приблизно не знаю, як вони це роблять. Але таким от чином вони прискорюють смерть.
— То Седін зараз...
— Правильно.
— Ні! Я не дозволю...
— Спокійно, Алісо. Хлопця вже не врятуєш, сама знаєш. А так крук хоч припинить його страждання.
Я не усвідомила моменту, коли це сталося. Просто Седін раптово змінився на обличчі, а крук набрав повні груди повітря. Потім, залишивши тіло мого померлого приятеля, він швидко зник під навісом свого воза.
Ні-ні, це занадто. Що за чортівня? Чому Каріл мені нічого не розказав про цих чарівників? Не хотів лякати? Сподівався, що я з ними не зіткнуся? Таке пояснення безглузде, я і так дізналася б про все в університеті. Лісовик навіть не забув про це, він цілеспрямовано приховував інформацію.
Варіантів було багато, і всі дуже хаотичні. Сховавшись під ковдрою, я розуміла, що цієї ночі більше не зможу заснути.
За весь день я так і не наважилася запитати в Каріла, чому він жодним словом не обмовився про круків. Та й Ларгуса Агердона не було видно навіть за вечерею, тільки його учень вийшов по дві миски каші.
Туга гострими кігтями скребла душу. Мабуть, вона зовсім звела б із розуму, якби не Галдор. Цей добродушний товстун практично не залишав мене на самоті, весь час починав і підтримував розмови на будь-які теми... крім однієї: круки.
Та й Вадим майже про себе не нагадував, тільки іноді вилазив на козли.
Було дуже важко. Подив, сумніви і страх буквально фізично виснажували, але водночас тримали в такому напруженні, що, здавалося, я знову не зможу заснути. Однак втома виявилася набагато сильнішою, ніж я думала: тільки-но повечеряла, і вона звалила мене з ніг.
Сон міцно тримав мене. Але всі інстинкти кричали так голосно, що я не могла не прокинутися... і краще б не прокидалася! Найбільше мені зараз хотілося дізнатися, якого біса я зв’язана і з кляпом у роті?
Безумовно, це — випадок крайньої необхідності, тому можна і почаклувати.
Я спробувала обвуглити мотузки поглядом, а потім потроїти свою фізичну силу, щоб розірвати їх, але нічого не вийшло. Здавалося, зв’язане не лише моє тіло, а й чарівна сила.
Озираючись у паніці, я зрозуміла тільки те, що абсолютно нічого не розумію. Чому коли мене зв’язали і я галасую щосили, ніхто у возі не думає не те що прокидатися — хоч ліве око розплющити?
Сховавшись у темряві, хтось огрядний продовжував поратися біля воза. Але розгледіти його не вдавалося. Утім, хіба це мало значення? Головне, що за хвилину цей черевань за ноги витягнув мене з воза і поклав на спину коня, немов мішок картоплі.
— Не смикайся, а то впадеш і втратиш товарний вигляд, — грубо прошипів він... Цей голос, невже я зараз почула саме його? Хіба таке можливо?
Але світло місяця, який виплив з-за хмар, остаточно розвіяло всі сумніви, коли висвітлило обличчя Галдора. Та що він задумав? Чому викрав мене?.. І чи дійсно я хочу це знати?
Чарівник тихо вивів коня з табору і пришпорив його. Після цього єдине, що мені залишалося, — заплющити очі, аби не дивитися на землю, яка проносилася піді мною. Тим паче що, крім неї, я все одно більше нічого не бачила.
Щохвилини паніка зростала. Що далі Галдор відвозив мене від табору, то чіткіше я розуміла: мої й так мізерні шанси на якусь допомогу стрімко наближаються до нуля.
Скільки ми гак їхали? Години дві-три, не менше. Імовірно, і сам Галдор переконався в безвиході мого становища, тому що скоро кінь зупинився. Вогняний чарівник схопив мене і кинув на землю.