— Це ви всі йолопи! — не витримав Маваній. — Та вона ж...
Договорити йому так і не дали. Тримаючись за пробитий вилами живіт, старий упав на сніг та назавжди замовк. Він більше не бачив, як селяни кинулися в ноги до богині, як обтирали її шкіру снігом, поправляли одяг, переносили з перинами до альтанки в іншому кінці саду.
А ще він не почув, як зранку село розрізав несамовитий жіночий крик. Незабаром до нього приєднався ще один, і ще, і ще... аж доки Білі Запруди не потонули в трагічній симфонії істеричного плачу.
— Пропали, всі пропали! — голосила молодиця, притискаючи до себе двох мертвих дітей. Несамовита, вона бігала вулицею разом із рештою матерів Білих Запруд: у всьому селі не лишилось жодної живої дитини. І на кожному з маленьких, вкритих інеєм тіл, було по оточеному великим синцем сліду від зміїного укусу.
Ольга Мігель — письменниця з Кропивницького, призерка конкурсів «Коронація слова» та «Брама».
Аліса звикла переховуватись і втікати від чудовиськ, які вже рік наступають на п’яти. Та вона точно не очікувала опинитись у світі, де магія — щось буденне, а на межі сну та смерті стоїть безкінечна стіна-в’язниця.
Головну таємницю цього химерного місця знають лише сотня круків: магів, для яких джерелом чарівної сили є останній передсмертний подих. Але що робити, коли шлях додому закритий, а над новим домом нависла небезпека? Адже кошмари, які чекали свого часу тисячі років, кидають їй смертельний виклик.