Ти
Шкіра на голові відривається від черепа, волосяні цибулинки одна за іншою по павутинках волосин, як по канатиках, біжать угору, під стелю.
— У-у-х, — видихаєш ти, — а галюцинації будуть?
— Ні-ні, — чується здалеку Дімчин голос, — форма предметів може трохи змінитися. Просто розслабся й не панікуй.
Поруч регоче Мірка. Так оглушливо, що ти вся стискаєшся, але одразу відволікаєшся на стіну. Вона сунеться на тебе, немов хтось надуває її з іншого боку, як повітряну кулю. Це страшенно смішно.
І ти смієшся, просто кричиш, як каже Мірка. «Ой, я кричу від цих ґудзиків. Це точно не таргани?» — у цей самий момент чутно з її боку.
У вухах так приємно лоскоче. М’які жаб’ячі лапки-присоски шльопають по носі, повіках, щоках, і ти всміхаєшся й моргаєш. Моргати теж приємно. Це головне заняття твого життя. Ти тепер упевнена на сто відсотків, ким хочеш стати. Коли твоє волосся проросте крізь стелю квартири, а потім наступної квартири поверхом вище і ще вище, ти станеш моргухою. Найкращою моргухою у світі!
І раптом усе обривається. Ти летиш у прірву, повз темні прольоти нескінченних сходів, падаєш і падаєш у бездонну вирву. Діма бере тебе за руку й кудись веде. Але падіння не припиняється і сходи не зникають. Кілометри сходинок серпантином в’ються донизу.
Дімки в кімнаті більше немає. Тільки порошинками літають його думки. Ти їх хапаєш ротом, ковтаєш і розумієш, про що він думає. Ти чуєш, як на вокзалі гудуть потяги, гуркотять, стикаючись, вагони, як у дворі базікають діти, шепочуться сусідки. Ти чуєш, про що вони говорять, і навіть як човгають по асфальту їхні шльопанці.
— Треба слухати музику! — кричиш ти й кидаєшся до комп’ютера, але насправді лежиш на ліжку не рухаючись.
Стіни гойдаються перед очима. Ти бачиш, що там усередині, в цементних порах. Стіни з поролону. З них сочиться музика. І раптом ти розумієш, що немає жодних галюцинацій. Тобі нічого не здається. Ти — музика, ти — підлога, ти — повітря, ти — все.
А потім тебе так нудить, нібито цілу вічність. Очі злипаються, але заплющити їх неможливо, і під шкірою щось лоскоче, що хочеться її із себе зняти. Усе навколо сіре й сумне.
Ви повертаєтеся пізно вночі, через декілька днів.
— Вистачило на півгодини, — констатує Олег. — Треба було більше юзати.
Це безглузде слово, їхні ідіотські пики, взагалі присутність людей тебе страшенно дратують. Хочеться зірватися й кудись утекти. Діма накриває долонею твою руку. У нього огидна холодна шкіра. Він — ящірка.
— Зараз минеться, — м’яко каже він.
— Що? — ти вириваєш руку й не розумієш, як раніше тобі могли подобатися його дотики.
— Злість мине. Тріп закінчився Це перша реакція.
— Повернення в реальність, — гмикає Пашка.
Усі сидять на підлозі. Хлопці починають розмовляти. Про розлучення Пашки, про пральки Олега. Дімка сміється над товстою директрисою магазину, називає її тюленихою. Тільки наголос ставить на «ни». Тюлени-и-и-ха. Ха-ха-ха! Це вони оглушливо ржуть.
Ти дивишся на Мірку. Вона, точно як ти, озирається навколо. Карина лежить на підлозі із заплющеними очима, але головою чомусь в Олега на колінах.
Ти йдеш на кухню, відкриваєш холодильник. Їжа агресивно вирячається на тебе з упаковок і пластикових мисок. Ти відпускаєш двері, вони плямкають гумками — закриваються. Ти більше ніколи не захочеш їсти або спати.
У шлунку щось неприємно турбується, хоча, окрім печива і кока-коли, ще на сніданок, у ньому нічого немає. Спочатку все це було цікаво, а тепер тобі страшно. Не від того, що дізнаються батьки. Бо хто ж їм скаже? Просто ти зробила те, чого ніколи не збиралася робити. Тебе навіть Дімка намагався відрадити. А якби тобі стало зле або комусь із дівчат? І ти уявляєш швидку, а потім, звичайно, батьків, і серце заходиться в грудях. Бо в житті ще й не таке трапляється, навіть з людьми, яких ти знаєш, з якими майже десять років просиділа в одному класі. І коли це відбувається, все виявляється таким реальним, що приходить слідчий і підписує папери, батьки плачуть, класна керівничка значуще мовчить, і прокинутися від цього неможливо, бо це ніякий не сон, і не тріп, і більше не сміх.
Він
Він розплющує очі. Поспати вдалося, напевно, годину. Хоча під цим ділом ніколи не знаєш, скільки часу йде на повсякденні речі. Наприклад, на погляд, слово, вдих і видих.
Мілчина кімната зовсім не дівоча. Він уявляв щось нудотне: ведмедиків, лебедів із шиями у формі серця на картинках і подібну мармеладну лабуду.