Переборщуєш, Міла, переборщуєш. Ти ніяковієш. Він усміхається:
— Випити чогось хочеш?
— А тобі хіба можна на роботі?
— Та я про колу або сік. Хочеш чогось? Морозива?
— Можна колу. Лайт є?
— Хоч лайт, хоч спрайт, — гмикає Дімка.
Він іде швидко, ти дріботиш за ним. Діма, не глянувши на полицю, вихоплює дві пачки майонезу, потім сріблясту банку коли, і ти ледве встигаєш прослизнути за ним через службовий вихід.
У холодній темряві ви йдете крізь нарізану локшину товстого поліетилену, завертаєте за кут, ще один і опиняєтеся на вулиці, серед металевих сходів, контейнерів і коробок. Це внутрішній двір, якого з проспекту не видно. Магазинні нутрощі.
— А як я заплачу? — питаєшся.
— Подарунок на рахунок! — декламує Дімка рекламу їхнього супермаркету. — По обіді такі черги, шо піпець. Чого тобі в них стирчати? — Дімка задирає підборіддя, притуляється до металевих перил. — Ну як ти, Мілочко?
Ти не контролюєш свої брови. А як ще реагувати на Мілочку й віршики з реклами?
— Добре, — ти давишся сміхом, не можеш відірватися від його півнячої кепки. — У мене день народження за два тижні. Прийдеш?
Він дістає з ящика пачку сигарет. Червона коробочка без верхівки, жовті трубочки стирчать назовні.
— А кого ти запрошуєш?
— Усіх, — ти знизуєш плечима. — Пашку, Олега з Кариною. У них любов.
— Так, я в курсах.
— Він усе вам розповідає?
— У сенсі? Як вони трахаються?
Ти здригаєшся, і брови збігаються.
— Дещо розповідає, — каже Дімка. — Він, типу, щасливий. Запав на неї конкретно. Можеш їй переказати.
Ти усміхаєшся, киваєш. Почуваєшся ніяково. Дімка пильно на тебе дивиться:
— А як твоє нічо, в особистому плані?
— Ну, є якісь симпатії, — ти морщиш лоб, намагаєшся щось вигадати. — Але якщо офіційно, то загалом нічого такого. А в тебе є дівчина?
— Є, — Дімка гасить цигарку в обрізаній пивній банці. Її дротом прикручено до перил.
— І це у вас серйозно? Ну… Ви спите разом і таке інше…
— А як ти думаєш?
У Дімки сірі прозорі очі. Якщо в них довго дивитися, вони темніють, наче зіниці по них розтікаються. На вилицях у нього декілька зарубок, майже непомітних, але якщо придивитися — вони, як довгі рисові зернятка, іноді рожевіють. Ось зараз їх видно під червоною кепкою.
Дімка чекає, що ти відповіси. Він не усміхається, але очі вже вузькі, веселі. Ти не зможеш закрити йому рот — можна не сподіватися. І він про це начебто знає — тому й чекає мовчки.
— Та мені начхати, — ти зосереджено робиш ковток, бульбашки стрибають на язику, — що ви там робите.
— Гм, ну, добре тоді, — він поправляє кепку. — Труба зве, Мілочко. У мене «технічка» закінчується.
Ти піднімаєш на нього очі.
— Ну, технічна перерва. Тюлени-и-ха нишпорить залою, ти ж бачила, — і усміхається.
Який вигляд має Тюлениха, ти гадки не маєш, але киваєш. У Діми усмішки сьогодні якісь дивні. Зарозумілі. Ти переступаєш з ноги на ногу. Банка коли майже повна. Ти ставиш її на підлогу, якраз біля банки з недопалками. І не знаєш, чи йти першою в чорну діру службового входу, чи чекати на Дімку. От блін! Пауза затягнулася.
— Так о котрій приходити? — Діма робить крок уперед і запитує вже по дорозі до відділу мертвих курей.
— П’ятого листопада, о третій, — ти видихаєш з полегшенням. — Батьків не буде до десятої, — звітуєш перед ним. От дурна!
— Добре, я прийду. Дяка за запрошення.
Ти так і йдеш за ним, трохи позаду, ніби намагаючись його наздогнати.
— Ось тобі ще на коня, — всовує тобі в долоню бузкову шоколадку з плямистою коровою на обгортці. — «Мілка» для Мілки.
— Угу, дякую, — ти червонієш і шкодуєш усоте, що приперлася в цей магазин.
Вечорами на лавці Дімка зовсім інший. Мовчазний, сором’язливий. І не кидає ідіотських жартів, і так не посміхається. Коли Дімка з тобою наодинці, він не такий. А який, ти визначитися не можеш.
Він
Приперлася! Чогось такого він очікував. Або чекав? У вузькій шкіряній курточці, у джинсах — тих, в обліпку, над щиколотками — блискавки. Мілчині гомілки тонкі, якщо придивитися — у дрібних веснянках. Але краще не придивлятися. Він уже зрозумів. Затягує. У неї вся шкіра така, присипана золотим пилом. І виріз на білому светрі — стрілою вниз…
Світланка їх бачила. Жінки таке завжди помічають.
— Одна з ваших школярок? — запитала.
— Та ну тебе, мала, — відмахнувся Дімка.