Тебе трохи не знудило, і зовсім не від третього коктейлю.
І після всього він пішов, ні слова нікому не сказав, навіть «до побачення», і знову зник на тиждень. Дивний цей Діма, сам не свій. Паша якось розпливчасто згадав про його батьків. Напевно, і батьки в Діми того.
А одного вечора ви в Каринки вдома, пишете черговий твір з укрліт, і вона раптом видає:
— Мені Олег сказав, що ти закохана в Дімку.
Ти бачиш, що в неї в чернетці щось накреслено, а так щоб до ладу, то нічого й не написано. Каринка ненавидить писати. Ти їй допомагаєш. Часто просто диктуєш.
— Твій Олег зовсім поїхав, — ти не відриваєшся від свого зошита.
— Але ж ти на нього так дивишся, — авжеж, Каринка з радістю відволікається.
— Як «так»?
А що тобі залишається? Тільки по-дурному перепитувати. Ти ніяк не можеш взяти до тями, як Карина могла повестися на такі дурниці.
— Пожираєш його очима! — вона коле тебе кінчиком ручки.
— Мабуть, теж Олег помітив, — ти колеш її ручкою у відповідь.
Каринка морщить носа й чхає.
— Правда! — вигукує вона, схиляється над листочком з ледачими гачками й виводить великими круглими літерами: «Міла Гунько».
— Фу! — кричиш ти. — У мене ніколи не буде такого жахливого прізвища, — і закреслюєш круглу «Г» із завитком на шапочці. — Фу-у!
А ввечері під своїми дверима, майже на сходах, натикаєшся на згорток із червоного паперу. У нього неакуратно завернутий дешевий, зшитий абияк, рожевий м’який заєць. Але червоний ніс у нього нічого так, дуже милий, і вуха всередині в кольорову смужку. «Мілочко, це ти», — написано на чистому боці обгорткового паперу.
Ти стоїш на сходах у жовтуватій напівтемряві, слухаєш, як ліфт їздить туди-сюди, гладиш великим пальцем заячий смугастий живіт. Ти зараз точно яку фінальній сцені фільму: мчиш на старій машині порожньою дорогою, сидіння пахнуть старою шкірою, покришки витерто до сталевих кісток. Повз пропливають кактуси й колючки. Кривим дзеркалом плавиться розжарене повітря.
Ти красиво тікаєш під кришталеве виття пузатих лакових гітар. На таких грають старі кошлаті музиканти в темних малолюдних барах. Їхні очі підведено тінями, чорними, як вугілля, а на руках роздуваються вени.
Тебе, Міла, знайдуть розлючені гангстери і поріжуть на кривавий серпантин. Але не зараз. Ти ще можеш мчати пару хвилин сірим асфальтом. Як Дімка каже, коли знає, чим усе закінчиться: «Пускайте титри, бовдури! Хто вам дав гроші на таке лайно?».
Він
Цей серіал ніхто з друзів не хаває. Суцільна балаканина, похмуре виття за кадром і великі плани некрасивих героїв. «Хоч би тьолка була молодша, — відмахнувся Олежик. — І не в джинсах п’яту серію поспіль».
А Діму навіть музика в цьому фільмі пробирає до кісток. Онлайн-перекладач видає каламуть, тому перекладу пісень він не читає — не хоче псувати враження.
Він сидить не рухаючись усі сорок хвилин, тільки коліна підгинає по черзі — то ліве, то праве, коли ноги німіють.
Вириваючись із навушників, пісні врізаються йому в голову й крутяться там цілий день. Він слухає десять треків, один за одним, з ранку й доки не повертається вночі додому.
У фільмі всі нещасні. Просто до неподобства. І так по-справжньому — аж мурахи біжать шкірою. Минуле героїв на очах густішає, наче суп, у якому забагато локшини.
У тому супі тонуть утішливі подачки на кшталт випадкових побачень чи роботи, яку ніхто з них на дух не переносить. І кожен з них намагається бути нормальним. Бути як усі. Дімка це розуміє. Це про нього. І ще він розуміє, що у них немає жодного шансу. Шансу немає — крапка! І все одно він дивиться. І передивляється, поки чекає виходу наступної серії. Він нібито з кожним особисто знайомий, і передбачення їхньої долі наповнює його містичним холодком.
Міла теж дивиться. Не разом з ним, ні. Але десь там, у темній кімнаті, сидить перед широким монітором під плакатом з Бейонсе.
Міла надсилає йому есемеску:
Він так на неї дивився, ти бачив?
У нього тремтіли очі.
Дімка усміхається. Мілка читає їхні жести, заглиблюється в діалоги. А він ще минулої серії прозрів: чуваку залишилося недовго. Що б там у нього не тремтіло.
Міла чекає, коли в героїв почнеться кохання. Діма їй пише: