Каринка взагалі така — серйозна. Навіть трошки зануда. Затягує свої чорні кучеряві пасма в тугий хвіст або гульку. Шмотками не переймається. Їй батько навіть подзвонити на день народження забуває, про подарунки взагалі можна не заїкатися, а маминої зарплатні на нормальні речі не вистачає. На четвертий айфон Каринка чекала два роки, отримала нещодавно як подарунок на всі свята разом. Юзаний, звичайно.
Каринці подобаються потерті джинси, кеди і всілякі рокерські штуки. Каринка серед вас — єдиний панк. Але ви товаришуєте з дошкільного ще дитинства, і Мірка її любить. А ти любиш Мірку. Вона красива й легка, як метелик. У вашій трійці повна гармонія. Юлька Семенюк вам ні до чого.
— А я не проти з кимось полизатися, — кажеш ти.
— З Малюком? — рже Мірка. — Він теж не проти.
Нарешті й Каринка розрухується — сміється.
У такі моменти ти думаєш про студентське життя, що вже наближається. Уява малює не дуже чіткі картинки: тусовки, кохання, світлі аудиторії з величезними вікнами, каскад столів, залитих сонячним сяйвом. І літній професор біля дошки розповідає про щось важливе, більше не дитяче, не шкільне… Скоріше б!
— Малюк — дитина, — зітхаєш ти, — а ще тупий. І коротун.
— А мені подобаються невисокі чоловіки, — каже Карина.
— А тупі? — питаєш ти.
Мірка заходиться ще голосніше — аж червоніє. Вона гепається на лаву поряд з тобою, штовхає у бік:
— Ой, не можу, дівки! Як же я вас люблю!
І тобі хочеться зізнатися їй у любові, і Каринці теж, але раптом ти чуєш позаду:
— Привіт, дівчата!
Голос незнайомий, але в ньому такі радощі — як у рекламі йогуртів. Ти обертаєшся. Мірка замовкає.
У вас за спинами троє пацанів. Вони оминають лаву, під їхніми кросами хрустить асфальтова крихта. Ніхто з вас ще нічого їм не відповів. Стає тихо. Ти робиш вигляд, що читаєш щось страшенно важливе в телефоні.
— Шо, нудьгуєте?
У тебе в шлунку ворушиться бутерброд, яким ти запихалася, наводячи стрілки на повіках перед виходом. Ти страшенно не любиш таке безцеремонне вторгнення недолугих збоченців. Зазвичай вони або упиті, або одноклітинні. У всякому разі хвилин десять їх доведеться відшивати, слухаючи безглузді жарти й ґелґіт. Вони завжди голосно сміються. Мірка уміє футболити таких дурнів. У неї язик для цього добре підвішений.
— Ой, а ви нас отак сходу почнете розважати, — говорить Мірка. — І так, що нам ні за що у світі не захочеться послати вас подалі.
— Та ні, — каже найвищий, із перекачаними плечима. — Просто ми йшли собі й засікли, що вас теж троє. І Пашка каже, — він вказує підборіддям на гарненького брюнета з кучерями на лобі, що на півметра нижчий за нього, — давайте, типу, підвалимо до дівчат. І Дімка нам одразу, — перекачаний повертається до коротко обстриженого блондина: — «Ви шо, пацани, в п’ятому класі, типу, на вулиці знайомитися?». А я, ну, типу, арбітр, кажу: підійдемо й подивимось, чуваки. Я, до речі, Олег.
І ніякого іржання не лунає. Ясно, що кучерявий Пашка й блондин Дімка зніяковіли. Тобто Олег видав вам усе як було.
— Коли з нами по-людськи, то й ми по-людськи, — несподівано для тебе каже Каринка. — Ми, до речі, не нудьгували.
— А ми помирали від нудьги, — усміхається Пашка. — Можна ми з вами не нудьгуватимемо?
— Ну, спробуйте, якщо не страшно, — погоджується Мірка.
Тобі відібрало мову від того, як дівчата швидко здалися. Але розмова поволі зав’язується. Хлопців троє — Олег, Дімка, Пашка. Велетень, тишко й красунчик. І вас троє — Мірка, ти й Каринка. Красуня, розумниця й добра душа.
Судячи з того, як упевнено проступає на їхніх щоках бісер щетини, зрозуміло — пацани старші. А по нових джинсах, по тому, як збігаються кольори їхніх футболок із смужками на кросах, видно — пацани в пошуках. Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато.
Ти дивишся спочатку на симпатичного Пашку. У нього приємний голос. Потім косишся в бік плечистого Олега. З його горла слова вириваються вулканічною лавою, і сміється він розкотисто, плечі розправляються, м’язи проступають під футболкою в обліпку. Виглядає він трохи комічно.
І Діма… Діма мовчить.
А потім починається тема кіно. Виявляється, всі дивилися той корейський фільм, де в кінці, після півгодинної м’ясорубки, нікого живого в кадрі не залишилося.
— А пам’ятаєте, як вони на самому початку подивилися один на одного в машині?! — кажеш ти в запалі. Із цього кадру історія розкрутилася й на ньому ж замкнулася!
Пашка складає губи качиним дзьобиком й авторитетно примружується. Ясна річ, що ні фіга він не пам’ятає.