Потім ти перебираєш пописане й чисте, шукаєш і шукаєш, але ніяк не можеш знайти. А вийшовши з кімнати, ти застаєш Дімку в передпокої, у розстебнутій куртці, і тато своїм животом ось-ось притисне його до стіни. Але живіт у тата не загрозливий, ні, просто дуже великий. Цьому животу ти можеш подякувати за свою товсту дупу. Якби твій тато був як у Міри, вузенький і низенький, то і ти б вийшла зовсім іншою, тоненькою.
— Запрошуй хлопця на кухню! — кричить мама.
На кухні дзвенить посуд, рветься з крану вода.
Мама завжди викручує обидва крани наповну. Тато їй докоряє. Ти підозрюєш, що це мамин бунт проти таткової тиранії. Йому треба, щоб суп був насипаний у тарілку із жовтим обідком (вона зручна), а ложка обов’язково була із широкою ручкою і колоском на язичку (таких лише три залишилося, їм уже років двадцять), і не приведи Боже, перегріти суп і налити занадто гарячим. Тато тоді засмучується як дитина й мовчки сидить над тарілкою.
Мама обіцяє одного разу вилити суп йому на голову, але тільки відрізає третій шмат хліба й підсовує до тарілки. Тато вмочує хліб у суп, і поки той стигне, усі три мокрі шматки зникають у мішку таткового пуза. Ти вважаєш, що в мами план: загодувати його до смерті й вирватися нарешті в дикий світ волі й кохання, тобто в прокуратуру.
Він
Мілчин батя з’являється в коридорі, каже «добрий вечір» і дивиться. Губи наче всміхаються, а очі вузькі, підозріливі. Ну й пузо!
Дімка й гадки не мав, що її батько такий гігант, але втупився йому в очі впевнено, навіть з викликом. Нехай не думає, що Дімка боїться цього громила.
— Заходьте, будь ласка, не стійте в коридорі.
Увічливий, типу, ага! З кількома екземплярами з племені батьків Дімку життя зводило. Дяка Богові, Світланчині живуть у селі, і від них жодної шкоди, лише користь: різна смакота, ще й малого час від часу забирають на вихідні.
Усі родаки — добряки, доки не починають з’ясовувати, що їхні доньки з Дімкою роблять вечорами. Світланчиних це, знову ж, не стосується. Вона вже доросла й спить з ким хоче. У сенсі, хоче з Дімкою — і спить.
Зазвичай Дімка відразу перетворюється на загрозу, зло, від якого батьки всіма силами намагаються захистити доньку. Дімка для них — пророслий нізвідки бур’ян. Це читається в їхньому погляді, проступає в рукостисканні, встромляється йому між лопатками, тільки-но він прощається й повертається йти до дверей. Тати з Дімою знайомляться виключно заради того, щоб знати ворога в лице.
Нічого спільного з Мілчиними батьками Дімка не матиме.
— Та ні, дякую, — каже і відступає, — я тут почекаю.
— Проходьте, проходьте, — Мілчин батя, граючи добряка, жестом запрошує Дімку увійти.
Той незадоволено видихає, але його черевики вже скриплять сухим брудом по підлозі.
— Ось тут вішайте куртку, — він простягає до Діми свою товсту лапу, — Михайло Іванович.
От блін!
— Діма, — стискує він його пальці-ковбаски.
— Бойфренд? — підморгує Михайло Іванович.
Дімка трохи не крякає від несподіванки й не встигає заморозити лице. Відчуває, як його очі вилазять і брови підскакують. Блін!
— Ні, просто друг, — аби лише вуха не почервоніли. Батя якийсь начальник, стопудово. Типу, свій в дошку, а під столом — пістолет.
У коридорі мелькає тінь. Мамаша. Блін!
— Веди хлопчика до кухні!
Мілчина руда голова вилазить за батьковою спиною. Дімка нутром чує, що зараз вона здасть його з потрохами — почне усміхатися, ніяковіти, і за п’ять секунд вони опиняться на кухні, де на обробній дошці Дімку й розіпнуть як свіженьку курочку.
— Вчишся? — ніжки на фіг.
— Де працюєш? — крильця на фіг.
— Чим займаються батьки? — і голову геть точним ударом того довгого ножа, що стирчить із підставки.
Четвертування під час допиту Мілці нічого нового не приносить, окрім, мабуть, того, що Дімчина мама — диспетчер на автовокзалі.
— А батько — інвалід, після інсульту, — видає Діма, і всі відразу затихають. Він розпрямляє плечі. Заткнулися, дякувати Богу!
— Нам дуже шкода, Дімо, — каже Тетяна Андріївна, Мілчина мама, яка виявилася цілком нормальною, симпатичною і без понтів. Щоправда, руда, як Діма припускав раніше, але не зухвала. І волосся в неї коротке, у вухах гігантські сережки, а на пальцях недешеві каблучки.
Від каблучок Дімці стає сумно. Адже він ще тоді просік у Мілки в хаті і посудомийну машину, і дорогий холодильник, з якого лід сиплеться прямо в склянку з виїмки на дверях. Але в присутності її батьків, що в домашніх шмотках мають такий вигляд, ніби тільки повернулися з важливої туси, на кухні запанувала атмосфера їх зверхності. Батя навіть у тапочках крутих, із пухнастою облямівкою, а Тетяна Андріївна у потворних дутих ботах, цих, як їх там, уггах, ще й з блискітками.