Він почувається ніяково. Чай гарячий. Печиво кришиться. Він тільки-но відкусив, а воно посипалося йому на джинси. Зловити не встиг, і крихти попадали на підлогу. Блін!
— Вибачте, — каже Діма.
— Та ну тебе! — каже Мілка. — Усе в нормі. Бери чашку, ходімо зі мною.
Він щипками збирає крихти зі штанин, складає їх біля чашки, покашлює і йде за Мілкою. Вона заводить його до своєї кімнати, зачиняє двері й вмикає музику.
— Чому ти мені про батька ніколи не казав?
— Навіщо? — Дімка напружується.
— Ти розслабишся нарешті чи ні?! Мої батьки нор-маль-ні.
— А я на розслабоні, — каже він і лягає поперек ліжка, підсовує під спину подушку. — Падай сюди, — хлопає по ліжку.
Мілка хитає головою, піджимає губи, як училка. Така, що з учнями наче товаришує, але оцінює по справедливості, тобто нижче плінтуса. Мілка сідає на краєчок ліжка.
— Ближче, — каже він.
— Батьки ж за стіною. І на дверях замка немає.
— Так ти на вулиці ближче до мене сидиш, Мілко. Ти шо, боїшся? — він їй підморгує.
— Ні.
— Сідай тоді ближче до мене. Жалко тобі чи шо? Раз заманила мене знайомитися з батьками, — він потягується.
Міла своєю красивою дупою слухняно посувається до стіни:
— Я не збиралася, це все тато, — виправдовується.
Руді пасма падають на щоки, вона обережно влаштовується поруч, і віє від неї теплим фіалковим ароматом. Діма не впевнений, що це саме фіалки, але так би він назвав квіти, які солодко лоскочуть у нього в носі. Він глибоко вдихає. І повітря, що попало йому в легені, таке холодне, що пробирає до кісток.
Від лампи в холодній хмарці синього абажура розповзається по кімнаті блакитне присмеркове світло. Дімка бачить, як вікна будинку навпроти відбиваються в чорному склі. На підвіконні за білою невагомою шторою стоїть скляна куля з Ейфелевою вежею всередині, сидить Міккі Маус у червоних штанях. Дімка легенько штовхає Мілку в плече, рукою підхоплює під спиною й опиняється над нею. Міккі Маус і пластиковим оком не встиг змигнути.
— Ді… — Мілка відкриває рот, у якому миттєво опиняється Дімчин язик. Він ледве її цілує: верхню губу, нижню й трошки язиком проходиться по зубах. Він не хоче її лякати.
— А якщо хтось зайде? — шепоче Мілка.
— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює її Діма. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.
Він підморгує. Мілка хихотить. І раптом гладить його по голові. Він відчуває, як рухаються у неї під пальцями голочки волосся. І взагалі, він стільки відчуває, що ковтає кілька разів і все не може проковтнути задоволення. Він прикриває очі.
— Це пісня, під яку вбили Рея, — шепоче вона.
— Так, ти теж їх слухаєш? — питає він, не розплющуючи очей.
Дімка потопає в теплому червоному ворсі. Він поглинає їх обох, ліжко під ними немов тане. Дімка торкається її волосся. Воно таке тонке й м’яке, що під пальцями відчувається її голова — а скільки там шкіри — геть тонесенька, а під нею — Мілчин пульс. Яка вона крихка, Господи, прозора… Він дихає частіше, повітря стає гарячим, ще трошки — і Мілка обпечеться.
Вона його відштовхує, сідає.
— Шо сталося, зайчику? — запитує він і теж сідає, але повільно. Усе в ньому сповільнюється. Навіть повіки ледве рухаються.
— Нічого, — каже Мілка й наче дивиться на нього, але повз, неуважно.
— Ти через Світлану?
— Що? — не розуміє Мілка.
— Ну, цей… У мене ж є дівчина, — починає Дімка.
— А, ні, — відмахується вона, — мені це не важливо.
Дімка відразу тверезіє:
— У сенсі? Ти готова зі мною просто так, коли я з іншою? — його брови піднімаються. Оце номер! Усе набагато цікавіше, ніж йому здавалося.
— Ти про що? — вона піднімається, вмикає світло, поправляє волосся. — До чого я готова? — ніби вони взагалі не цілувалися хвилину тому.
Дімка розгублено озирається, зітхає.
— Коротше, Мілко, ти мені подобаєшся. Я хочу з тобою зустрічатися, пити з тобою чай або шо там, каву, — киває на чашку біля монітора, — і не тільки пити, — усміхається. — Хочу з тобою цілуватися. І все інше робити теж хочу з тобою.
— Що?
Він закушує нижню губу:
— Ну, про це ми трохи згодом перетремо, коли час прийде, — і дивиться на неї примружившись.