І ось її пальчики ковзають темним ворсом. Він їх накриває долонею. Міла повертає до нього голову, їхні очі зустрічаються. Він ледве ворухнувся — лопатки зручніше влаштував на подушці. Це вона кидається до нього, обхоплює шию, і вони боляче стикаються носами.
— Вибач, — шепоче Мілка, а відповісти він не встигає, бо відчуває її язик, а на його краєчку наче дрібні намистинки. Його дурманять запахи: її квіткові парфуми, ледь спітніла шкіра за час, поки вона поспішала до школи, знімала й надягала куртку, бігла з їдальні на наступний урок.
Мілка забуває про все. У неї вимикаються запобіжники — вона рухається й дихає, стогне, наче вони давно злилися в слизькій від крапельок поту єдності, як зливаються дорослі люди, що знають один одного сто років у тому найблаженнішому сенсі.
Дімка ледве втримується, щоб не запустити долоні їй під сорочку. Варто йому злетіти з гальм, усе обірветься, він знає. Одчайдушно хочеться, щоб її руки залишили його плечі й спину, ковзнули донизу, і через те, що цього не станеться ні сьогодні, ні завтра і невідомо, чи станеться взагалі, його ноги тяжчають, якорем тонуть у ліжку, і він під цією вагою, яку контролювати не може, стискає Мілку сильніше й сильніше. Ще трошки, і вона відчує в кімнаті щось зайве, темне й каламутне, як піщана колюча буря, що за мить знесе крихкий зв’язок між ними.
По тому, як вона рухається, як перестає його глибоко цілувати, як змінюється ритм її дихання — більше не рівний маятник лікарняного апарата, яким качають повітря в затерплі легені, правильний довгий вдих, чіткий видих, — Дімка розуміє, що в нього залишилося не більше хвилини до того, як метелика серцевого ритму замінить монотонна писклява лінія.
Він підбирається, гучно вдихає носом і грудьми притискає Мілку до ліжка. Для неї він кентавр, істота з нелюдськими кінцівками у фільмах про давніх греків. Усе, що в нього нижче пупка, наводить на неї первісний жах.
Він може зробити все прямо зараз: швидко розказати їй, яка вона гарна, трошки натиснути, поки вона, приголомшена дитина, захлинається у власних гормонах. Він поверне все так, що вона й озирнутися не встигне.
Але потім вона прийде до тями, застібне білий шкільний ліфчик, гладкий і непомітний (його чашки Дімка бачить у розстебнутому комірі блузки), натягне труси, не наважуючись навіть поглянути на нього, миттєво закриється, стиснеться, спорудить між ними стіну зі звинувачень і обов’язкового почуття провини.
Після цього вони іноді бачитимуться, навіть вестимуть відверті розмови, але виманити її з мушлі йому якщо і вдасться, то дуже нескоро. Що б він їй не казав, що б вона йому не відповідала, він навічно залишиться тим, хто скористався, а вона тою, яку провели.
Коли з Дімкою таке сталося вперше, він просто охрінів, по-іншому й не сказати. Як так вийшло, що вони обоє хотіли, обоє роздяглися, обоє погодилися, а після він виявився в усьому винен? І в чому саме? У задоволенні, у тому, що їм обом було добре? Але раніше йому, взагалі-то, було плювати, хто й у чому його звинувачує.
А ось якщо Міла відправить його в ігнор…
Коли він намагається уявити повну відсутність Міли хоча б у хисткій павутині соцмереж або в запізнілій лаконічній відповіді на вчорашню есемеску, він просто ціпеніє. За тим рубежем — біла снігова порожнеча, крижана пустеля Північного полюса задовго до появи дослідних станцій та обморожених роботів, що шастають там у пошуках нафти.
Більше Дімка нічого не чекає — він запускає руку їй під сорочку й відчуває тверді горошинки під пальцями. Шкіра в неї на грудях чомусь прохолодна. Від цього його долоні стають ще гарячіші. У нього навіть голова трохи крутиться від усього, що зараз відбувається.
Коли її пальчики обхоплюють його зап’ясток, він покірно прибирає руку, і Мілка вже починає всміхатися, тверезіючи, — ну а скільки можна витримати в такій напрузі. Аж раптом її очі круглішають, вона спиняє подих від несподіванки, наче він щойно її вдарив і так сильно, немов хотів убити.
— Діма, Діма! — стривожено шепоче вона, тому що кричати не може, в її горлі теж пересохло. — Що ти робиш?!
— Зайчику, не бійся, — каже він. — Я нічого такого не зроблю без твого дозволу.
Однією рукою вона схопила його за лікоть, іншою стискає плече, і страх з її очей не йде, а тільки наростає.
— Правда, зайчику, — його пальці рухаються по вологому слизькому колу, пульсуючому вже на найвищих частотах. Мілка, напевно, хоче звільнитися, але вигинається, і тільки тісніше до нього притискається.