Олег рже. Мірка закочує очі.
До тебе доходить, що ти знову недоречно впала в зарозумілі абстракції. Ти затнулася, дивлячись на Дімку. Він махає білою головою. Погоджується чи що? На широкому лобі під вистриженою під нуль соломкою волосся складаються хрестиками зморшки, очей під бровами майже не видно. Але ти розумієш: він знає, що у фільмі йдеться зовсім не про те, як корейські гангстери намотують кишки на свої корейські різаки.
Діма шарить у кіно. Який фільм не назвеш, навіть десятирічної давності, він киває — бачив. Ти починаєш про книжки: раптом він — невизнаний геній з рівнем IQ вище неба…
— Та нє-є, я в книжки не дуже вкурюю. Забагато «букав», — усміхається він.
Номерами телефонів ви не обмінялися, але в наступні кілька днів ошиваєтеся на тих самих вулицях. І зустрічаєтеся знову, уже як старі друзі.
Давно зрозуміло: різниця у два-три роки — якраз те, що треба. Однокласники чомусь завжди відстають у розвитку. З математикою або фізикою в них усе гаразд, а от із життям — ні фіга.
Мама:
— А чим Діма займається?
— Працює.
— Де?
— У супермаркеті.
— А ким?
— Ну, кимось…
Тому що ти ніколи не питала, що конкретно Діма робить у супермаркеті. Хіба це цікаво — ну, чи ящики він там пересуває, чи ходить залою з писклявим пістолетом і перевіряє, на яких товарах час перебивати терміни придатності.
— А Паша? — мама вже вивчила їхні імена.
— Паша одружений.
— Угу, — мама хитає головою. «Угу» означає, що вона невдоволена.
Мама працює в податковій інспекції. Коли до неї приходить платник, який неправильно заповнив папірці, вона так само, примружившись, дивиться й угукає. А якщо начальник замовить за такого слівце: «Будь ласка, з Івченко П. П. розберіться як годиться», — мама підтискає нижню губу, і підборіддя стає схожим на суху хлібну шкоринку — такі на ньому з’являються ямки.
Платника вона послати не може, начальникові суперечити не буде. Глухий кут. Ти її не засуджуєш. Сама на хімію не спізнюєшся, а на укрлітру — щонайменш на п’ять хвилин. Хімічка — хвора на голову стара діва, а українка — нормальна.
Ти сидиш у маминому кабінеті, в непомітному закутку між шафою і стіною. Шибка старого вікна в зеленуватих розводах пропускає зовсім мало сонячного світла.
На тумбі стоїть електрочайник, розкидано розкриті пакети з крихтами печива. Ось красивий бутерброд ховається у пластиковому мішечку із замком-блискавкою. Ти бачиш там листя латуку, червоний бік помідора під цільнозерновим хлібом. Це обід Мурени. У неї багатий чоловік. Вона може собі дозволити такі пакети. Мурена їздить на машині. Мама з колегами її ненавидять. Не через машину, звичайно, а через її пихатість: «Якби вона була нормальною людиною! Подумаєш, вдало вийшла заміж…».
Ні мама, ні Лущеніна з Лисенко, які ділять з нею кабінет, заміж вдало не вийшли. І яка взагалі різниця, якщо весілля в них були років п’ятнадцять тому, а то й більше. Про це згадувати, наче зараз розмусолювати, як Олекса Малюк у першому класі на уроці ритміки заїхав тобі п’яткою в око. Ви танцювали «Семеро козенят». Ти була в Олексу закохана, він про це знав і в лице тобі вліпив не випадково.
Око навіть зашивали в обласній офтальмологічній лікарні. Стіни будівлі було обкладено помаранчевою плиткою, яскравою, немов обгортка від цукерки. Тому зовні лікарня здавалася пряниковим будиночком. Ти навіть зраділа, коли швидка приїхала туди. Усередині, щоправда, пряниками й не пахло.
Спочатку тобі в око чимось крапнули, і воно перестало моргати, а потім ти бачила, хай і не дуже чітко, як наближається до очей металева голочка.
Ти сіпнулася, але виявилось, що ти вся разом з руками, як мумія, перетягнута простирадлом у сині ромбики. Досі пам’ятаєш, як опустила око, що рухалося, вниз, а там — ромби. І немає поруч ні мами, ні тата. Видно тільки чийсь живіт у білому халаті, на ґудзиках натягнуті петельки. Ти навіть плакати не могла, так було страшно. Зараз, буває, щіточку туші до вій доносиш і здригаєшся.
На шкільному концерті ти не виступала, стирчала під вікном у палаті, повній дівчаток. У лікарні був карантин. Вітрянка. Батьків не пускали.
Ти розгладжувала на склі куточки записок, щоб мама з татом добре бачили: «Купіть мені нову ляльку». Вони знали, що тобі до смерті хотілося чорношкіру рокершу з фіолетовим волоссям. Ляльку тобі не купили. Не можна було піддаватися на дитячий шантаж. Зате виписали раніше, з вітрянкою.
А тепер щоразу, проходячи повз Малюка, тільки й пам’ятати, що про козликів, і з ним не розмовляти? Бити його при нагоді п’яткою в ніс? Або казати Мірці: «Якби тоді, десять років тому, я не прийшла на ритміку, моє життя склалося б зовсім інакше». Ахах, так точно, ага…