Він зовсім не помічає, що в тебе це вперше. Ніякої кровотечі нема, і коли після декількох найрізкіших поштовхів він зупиняється, ти ні про що навіть не заїкаєшся.
Ти лежиш у нього на плечі, він тебе обіймає:
— Хочеш щось подивитися, лисичко? — питається.
— Можна, — відповідаєш ти, підтягуючи до грудей ковдру. Внизу в тебе щипає від дивного болю й усе липке, немов ти вимазана солодким сиропом, а в очах чомусь мокро.
— Ти щось з останнього «Санденса» бачила?
— Ні, — кажеш ти. Може, незалежне кіно тебе зараз приведе до тями.
Сашко підскакує й голим лізе до компа. У нього на сідницях ямки, рудуваті волоски, ти відводиш очі. Спалахує монітор.
— Я цього тижня накачав шедеврів. О-о, мала, сорі, — спохвачується він. — Десята п’ятнадцять. Іц тайм. Наступного разу.
Ти вилазиш із ліжка, одягаєшся, на Сашка не дивишся. Ліфчик ніяк не застібається. Ти червонієш. Він натягує джинси, підбирає з підлоги сорочку, знову лізе до компа.
— Сама добіжиш чи тебе провести? — питає він.
— Ні! — скрикуєш ти. — Я сама, — йдеш до дверей.
— Зараз я тобі водички принесу, вибач. От я бовдур, не подумав.
Він іде на кухню, а ти біжиш до передпокою. Він приносить тобі високу склянку, ти робиш два ковтки:
— Дякую.
— Це я тобі дякую, солоденька, — Сашко тебе цілує, ти усміхаєшся, щоб він нічого не запідозрив, і вириваєшся на сходи.
— Наступного тижня подзвоню, лисичко! — чуєш ти, коли вся в сльозах спускаєшся сходами. На ліфт не чекаєш, боїшся, що Сашко помітить, як ти плачеш.
Ти сідаєш на лавку. Страшенно хочеться побачити Мірку, але немає часу. А дзвонити їй зараз сенсу нема — не зможеш без сліз усе розповісти. Але Мірка все одно тобі допомагає, навіть і гадки не маючи, що з тобою відбувається. Ти просто уявляєш її поруч. «Звичайно, Сотник у тебе закоханий по вуха. Не встояв!» — сказала б Мірка. Ти витираєш серветкою ніс, потім очі й сякаєшся в мокру паперову кульку.
Рівно о двадцять другій тридцять ти повертаєшся додому. Батьки, дякувати Богові, прилипли до телевізора.
— Ну як? — кокетливо запитує мама.
— Класно! Потім розкажу! — безтурботно відповідаєш ти й ховаєшся у ванній.
Скручуєшся равликом — намагаєшся роздивитися, що там у тебе змінилося, нічого толком не бачиш, тебе охоплює сором, і повертається страх. Стаєш під душ і думаєш про надійність презервативів. Треба прогуглити. І що саме тобі загрожує, якщо вам випав той злощасний відсоток ненадійних.
Він
Дзвонить телефон. Дімка ще в магазині. Час від часу Тюлениха пропонує йому залишитися для підробітку. А зараз усе спокійно, свята позаду, робота — не бий лежачого, а гроші ті самі. Хоча він їй у дупу без мила не лізе, як деякі. Значить, вона теж трохи людина.
Супермаркет біля ринку, житлових будинків навколо небагато. По ночах заходять тільки за випивкою, рідше — за прокладками або памперсами. Ну, і молодняк. Зграйки вічно голодних студентів мігрують від шоколадок до сосисок що вдень, що вночі — однаково.
Дімка вже шкодує, що сьогодні залишився. Якщо подзвонить Міла, доведеться їй казати, що він працює й зможе тільки забігти до неї пізніше. Але дзвонить Олежик.
— Чувак, гм… Тут така справа, — мнеться Олег.
— Олежик, я на роботі. Давай швиденько.
Хоча він може забуритися в будь-яку підсобку, хай і на півгодини, і балакати з Олежиком. Просто нема настрою.
— Навіть не знаю, як це швиденько провернути. Добре, я потім подзвоню.
— Ні-ні, давай зараз, — йому цікаво. — Шо там?
— Тут така справа, гм… Мене послали до бухгалтерії на Великій Морській. Ну, туди, знаєш, де головна сидить.
— Так, і шо?
— Ну, загалом, я ще в магазині мав стирчати в той час, але послали ж, розумієш.
У Діми в грудях ворушиться щось тривожне:
— Олежик, у тебе все гаразд? — він уявляє бійку, сріблястий бік поліцейської тойоти й шви в Олега на потилиці.
— Так, усе в нормі, чувак. Я чого дзвоню… Коротше, може, я не маю тобі цього казати…
— Не нуди!
— Добре, — Олежик налаштовується, немов Дімка — «теплий» клієнт, який дозрів швидко купити все, зараз і найдорожче. Олег уміє продавати. Його часто приставляють до новачків. Оптимізацію клієнтського трафіку (а саме — як висмикнути з натовпу в магазі дурня, готового розлучитися з грошима) Дімка вже вивчив напам’ять.
— Ти знаєш, чому твоя, умовно кажучи, дівчина тобі не дає? — нарешті зважується Олежик. — Тому що вона дає іншому. І доки ти там працюєш по три зміни, вона засідає по ресторанах, і не якихось «Челентано» чи «Маках», а «Фуджі», де, якщо ти пам’ятаєш, минулого року ми їли роли з огірками і ржали: хто за такі гроші купує фарбовану рибу з антибіотиками.