— Ти її там бачив?
— За столиком біля вікна. Не лише я її бачив, а кожен, хто проходив повз «Фуджі».
— З ким вона була?
— Із Сашком Сотником. Знаєш такого?
— Ти гониш! — не вірить Дімка. — 3 яким твоя Лінка і якого ми…
— Моя сеструха, ага, херова богиня, — Олежик попадається на гачок своєї відчайдушної до Лінки любові й неможливості вправити їй недорозвинені мізки. Її вже в тринадцять років треба було висмикувати з машин так званих бойфрендів. — Знову не жере нічого, — засмучується Олежик. — Мама її пиляє, а Лінка плаче, прикинь, присягається, що їсть, і я ніби не чую, як вона блює в туалеті.
— Та вона ж не їжу жере, — усміхається Дімка.
— Та нє, ти знаєш. Я після того разу, ну, коли вона із цим Сотником на кислоту підсіла, її зіниці перевіряю. Нормальні — не на ціле око. Нормальні, я тобі кажу! — Олежик відволікається.
— Так вони з Мілою там були вдвох? Лише вони? — Дімка повертає його до теми.
— Він тримав її за руку, чувак, — зітхає Олег. — Вони перебирали один одному пальці. Таким, знаєш, трикутником, ліктями на столі. Я охренів, кажу тобі, навіть зупинився. Фу, ну й мудила цей Сотник! Рідкісний, — співчутливо каже Олежик. — Мені не в кайф з тобою про це говорити. І я б не сказав…
— Дякую тобі, друже, — видавлює Дімка. Дихати йому важко.
— Я будь-коли готовий знову натовкти його потворну морду. Цього разу стопудово зламаю йому ніс.
— Добре, Олеже, давай. Потім вирішимо, що і як.
— Ну, лади, тримайся, Дімон. Заходь до мене відразу після роботи. Нап’ємося.
— Гаразд, подумаю, — Дімка кладе трубку.
Він ходить уздовж рядів як заведений. Комусь навіть підказує, де лежать якісь пластівці. Блін! Потім у голові проноситься вихор з усіх на світі матюків, йому відомих. І лише після цього він виходить на вулицю курити. До головного входу. Темно, порожньо, і нікому його там засікти.
Він набирає Пашика. Руки тремтять, дим лізе в очі, вони сльозяться.
— Може, чим порадуєш мене сьогодні, друже?
— Гм, залежить від твоїх планів на вечір, — хихотить Пашка.
— Відкритий до будь-яких пропозицій.
— Оки, зідзвон за десять хвилин.
Пашка не дзвонить довгих тридцять. І за ці півгодини Дімка встигає спітніти, змерзнути й майже померти. Півгодини, блін. А що буде завтра, коли почнеться робочий день, який йому доведеться пережити? Тверезим.
Пашка з’являється за годину. Вони разом ідуть через зал до внутрішнього двору. Говорять про дурниці. Дімка простягає йому гроші, забирає пакетик з ампулами, кладе до кишені.
— А куди ти зібрався?
Пашик хоче розвідати ситуацію. Потрібна порожня кухня, хороша компанія, час. Дімка відчуває, що Пашик готовий упасти йому на хвіст.
— Нікуди, — відповідає Діма. — Додому.
Пашик дивиться на нього уважно, мружиться, чи то дивуючись, чи то щось підозрюючи.
— Дімон, у тебе все нормально?
— Так, а шо?
— Це мене, типу, не стосується, твоє діло і таке інше. — Пашка прочищає горло, мнеться. — Але ти розумієш, що по вені — це погана ідея?
— Не гони, Пашик, — Дімка випускає смішок. — Які вени, ти шо! Розбавлю водою й вип’ю.
Вони докурюють сигарети й прощаються.
О першій ночі Дімка підходить до віконця цілодобової аптеки біля свого будинку:
— Дві п’ятірки, будь ласка.
Він отримує два маленькі шприци, по п’ять мілілітрів кожен. Дівчина в білому халаті їх не кидає, але дивиться з осудом. Зрозуміло, хто й навіщо ночами купує шприци.
У квартирі напрочуд тихо. От блін, сьогодні скандал би йому не завадив. Але батьки сплять, кожен у своїй кімнаті. Дімка йде на кухню. Хвилину він просто сидить на табуреті. Напевно, він хоче їсти. Навіть намагається поставити собі це питання, щоб якісь думки розкрутилися в голові і він перестав порожніми очима вирячатися на стіну.
Ну нічого, скоро йому буде не до їжі, і ця малолітня тварюка зникне з його голови годин на п’ять, а може, і більше. Тварюка, тварюка, тварюка. Ось про що він думає, коли розкриває шприц й озирається навколо: чим би перетягнути руку.
Як на зло, він сьогодні в штанах без ременя, в чорних м’яких найулюбленіших. Такі можна тільки по інтернету купити в Англії або Штатах. Він зараз думає, яким треба бути ідіотом, щоб витрачати гроші на всі ці нікому не потрібні шмотки, на нікому не потрібного себе.