Ремінь класно затягує руку. Його можна тримати зубами — працює не гірше за медичний джгут. Але варто лише сунутися до кімнати, мама, хоч і не прокинеться, але вчує. Вчує своєю материнською чуйкою, блін, і тоді вже точно підхопиться, типу, до туалету або води попити.
Він шарить полицями, де серед дрібного мотлоху валяється аспірин, пляшечка йоду, пластир. Намацує шорсткий згорток. Бинт. Підійде. Дімка вже бачить, як відтягує поршень шприца і трубочка всередині заповнюється рожевим. Він накриває ампулу кухонним рушником і ламає шийку. Коли голка дряпає скло, він навіть відчуває щось схоже на радість.
Зав’язує бинт вище лівого ліктя, тягне один кінець зубами. У нього гарні вени, зелені, товсті. Він видавлює із шприца пару крапель, підносить голку до руки.
— А-а-а! — завиває вголос, підскакує, відкриває вікно, і в холодну темряву летять шприц, порожня ампула, а за нею друга — повна. Бинт білим пером ширяє в повітрі й падає донизу. Дімка стежить за ним, доки не зникає з очей, і дзвонить Олегу:
— Олежик, розбудив? — каже він на глухе «алло». — Можна я прийду? — у Діми зривається голос, хоча йому не хочеться плакати. Хочеться лише позбавитися від лещат у легенях — адже говорити неможливо, блін!
Вони спочатку сидять на кухні. Там зі школи нічого не змінилося. Навіть наклейки на шухлядах, емблеми футбольних клубів — ті самі, вони колись клеїли.
Кімната в Олежика за останнім словом техніки: комп, сабвуфер, звук навколо, ігрова приставка. Килим у сірих м’яких баранчиках від стіни до стіни.
Вони тихо вмикають музику. Сестра живе в батька три дні на тиждень. А мама не вийде, навіть якщо прокинеться.
— Класна в тебе мама, — каже Дімка. — Нікуди не лізе.
— Так, коли спить, — гмикає Олег і доливає йому в склянку коньяку. — Дімон, розкажи мені. Полегшає.
— Я не можу.
— Усе ти можеш. Вона сука.
— Сука, — киває Діма, і серце стискається, у носі стає мокро.
— Могла сказати по-людськи? Ну, розлюбила, з ким не буває. Але ось так тебе кидати. Жестяк!
— Так, — киває Дімка, притискає долоні до очей.
— Хочеш — плач, — Олег витягає ноги, стегна виїжджають з крісла, він голову кладе на спинку, дивиться в стелю. — Я за Натахою теж плакав. Прямо вголос! Ми що, не люди? Мені не соромно. Плач, я нікому не скажу.
Дімка посміхається. Похмуро дивиться на Олега мокрими очима, але сльози на щоки не вибігають, залишаються в носі.
Коли вони почали тусити в сьомому класі, Олег моментально виростав зі шкільного одягу. На ньому все лізло по швах: штани, сорочка, навіть кроси. А Дімка був щуплим, довго не ріс. Він почувався спокійніше поряд із величезним Олежиком, хоча якщо доводилось битися, Дімка завжди висувався вперед. Його кулачки були вправнішими за Олежчині кулачища. Той трохи незграбний, але міцно врослий у землю. Олежик — Дімчина гавань.
— Кажу тобі, — Олег потягується, запиває позіхання коньяком, — варто їм прохавати, як ми їх кохаємо, усе — триндець, вони вважають нас слимаками.
— Я їй ніколи не казав, що люблю.
— Тоді не знаю. Вона здогадалася? — Олежик видає смішок, сповзає на підлогу, ближче до Діми. — Дімон, зустрінеш іншу, ще кращу. Поглянь, які навколо красуні! Їх повно.
— Я не розумію чому, — він стискає голову руками. — Не бачу причини.
— Сука, ось тобі причина, — відмахується Олежик, хоча знає прекрасно, у чому справа, просто не хоче прокручувати ножем у Діми в рані.
— Так, — повторює Дімка, розуміючи про ніж і про дружбу. — Дякую, Олежик.
Сотник має нормальну квартиру, гроші й навіть цього вершкового собаку. Дімка пам’ятає його цуценям, що копирсалося в траві за Мілчиним будинком.
Інакше кажучи, Сотник має життя. Нор-маль-не. Так само, як Міла. Подібне притягує подібне. Їх цього вчили на тренінгу по роботі з клієнтами. Не пропонувати людині товар, який вона не може собі дозволити.
Ти
Цілий день у школі не знаходиш собі місця. Уроки тривають вічно, а стілець — гаряча пекельна сковорідка. Хімічка вибухає гнівною тирадою, тому що ти вперше за два роки сказала, що не готова до уроку. Чесно сказала, як доросла людина. А вона давай згадувати кожного довбаного лузера у вашому класі, і тебе до них зарахувала, до тих, хто «ніколи нікуди не поступить».
І ти змушена мовчки сидіти й винувато кивати, начебто каятися і погоджуватися. Мерзенний характер цієї злюки всім відомий. Вона потім валитиме тебе з принципу, чіплятиметься до джинсів, навіть чорних, зачитуватиме, як лак руйнує нігті і з чого насправді роблять дешеву косметику. Та звідки їй знати, скільки коштує твоя туш? Можна просто подивитися на її чоботи, щоб прикинути, чим вона фарбує губи.