Мірка тримає тебе за руку або гладить по коліну. «Просто все у твоєму житті тепер міняється, — повторює вона. — Ти скидаєш стару шкірку. Ти перетворюєшся».
А ти зараз навіть Мірку трошечки ненавидиш. Поки вранці ти їй розповідала про вчорашній день, якимсь дивом історія справді перетворилася, хоча ти нічого не вигадувала, ніяк не прикрашала. Вийшло, що після суші ви опинилися в затишній кімнаті, освітленій червоними вогниками, де кохалися так само красиво, як годиною раніше сиділи в ресторані.
— Я нічого такого не відчула, Мірко, — шепочеш ти їй на математиці. Клас заповнений синусами, косинусами і котангенсами, як зірками в далекій галактиці. Вони — картинки на дошці, що вашого життя ніяк не стосуються.
— А з Дімкою відчувала?
— Так! — і розумієш, що сказала занадто голосно, втягуєш голову в плечі, чекаєш на зауваження, але математичка лише суворо глянула у твій бік. — Тільки з Дімкою в мене нічого не було.
— Я вперше теж не в’їхала, через що весь цей галас, — серйозно говорить Мірка. — Лежала й переживала, чи заливаю я кров’ю ліжко і що буде, якщо кров не зупиниться.
— А в тебе йшла кров?
— Ну, якась там плямка була, мікроскопічна, — гмикає Мірка. — Я ж тоді ще на фізрі здерла лікоть, пам’ятаєш? Може, то від нього… Але суть не в тому. Це все в нашій голові, розумієш. Матусі носяться з нашою цнотою, наче вона не наша, а їхня. А яка від неї користь, га?
У тебе куточки губ опускаються, ти знизуєш плечима.
— Отож! — шепоче Мірка. — Мені піпець як було боляче вперше, — ваші голови лобами майже торкаються зошитів. — А тепер я спокійно зустрічаюся з Юрком, сплю з ним, гуляю. А ти тепер із Сашком так само! Ти доросла. Радій!
— А раптом він мені більше не подзвонить? — хвилюєшся ти.
— Подзвонить. Він же в тебе закоханий. Сотник, прикинь. У тебе!
І в цей самий момент від Сашка приходить есемеска. Вібра вимкнена, а ти якось почула — серцем, мабуть:
У суботу зустрінемося, лисичко?
Мірка все ж має рацію.
Ви вирушаєте до когось із його друзів додому. Трикімнатна квартира, а в ній купа народу. Ти випиваєш маленьку пляшечку пива й більше не можеш собі дозволити — пиво сильно пахне. Сашко крутиться серед гостей, іноді він пропадає з очей, а коли знаходиш його поглядом, знову думаєш, який же він красень!
Одна п’яна дівчина від тебе не відстає. Розповідає нібито про свого хлопця, тільки називає його різними іменами: то Сашком, то Славком, бо язик у неї заплітається. Потім до тебе нарешті доходить, що вона зовсім не п’яна, і тобі відразу стає цікавіше.
Поруч з’являється Сашко, суне під ніс склянку з темною рідиною. Сьогодні на ньому офігенна футболка, чорна, пописана кольоровим графіті, а зверху розстебнута спортивна кофта й джинси широченні, таких ще ніхто не носить. Напевно, дуже модні, просто сіра маса ще не просікла.
— Ні-ні, я більше не п’ю, — ти відсовуєш від себе склянку.
— Може, тоді покуриш? — він обертається. — Славко, щось там залишилося? Нам з дівчинкою пихнути.
Ти не хочеш ні пити, ні палити, тобі додому за годину, і уроки на понеділок не зроблено. А Сашко вже тягне тебе коридором до кімнати, де звалено на ліжку куртки й пальта, а стіни обклеєно шпалерами з принцесами, і штори рожеві — дитяче дівоче царство. До дверей Сашко підставляє рожевий стілець у блискучому пір’ї на спинці.
— Нам гості не потрібні, так, лисичко? — підморгує тобі і мне між пальцями сигарету.
Сьогодні волосся в Сотника зав’язане вузлом на верхівці. Тобі страшенно подобаються такі зачіски. Ти милуєшся ним і думаєш, як же тобі пощастило. Це ж треба!
Стружка тютюну сиплеться на мультяшні картинки на дитячому столі. Дудочка сигарети пустіє. З малюсінького пластикового пакетика падають у купку тютюну сірі крупинки. Він перемішує їх подушечкою пальця й заправляє назад, у сигаретне дуло.
— Я це не палитиму, — твердо кажеш ти.
— Лисичко, — м’яко муркоче він, — ти навіть не знаєш, що це таке, — його підборіддя рухається під музику, що доноситься з-за стіни.
— Тому й не буду.
— Тому й розслабся. Чого ти така напружена?
— Я нормальна! — спалахуєш ти.
Сашко стривожено на тебе дивиться:
— А про що там Марина тобі вішала? — він примружується.
— Та дівчина? Так вона ж під кайфом. Хіба це важливо?
— У Марини рот ніколи не закривається, — він підморгує. — Врахуй і все поділи на шістнадцять, — він закурює зроблену щойно сигарету, смикає рожеву штору, відкриває вікно — у кімнату повзе морозний холодок. — Іди до мене, моя руда лисичко.