— Удачі, — він кладе трубку.
Ти йдеш на п’ятий поверх сходами. Тобі зовсім не хочеться додому. Але ти лягаєш у ліжко в одязі, ховаєшся під ковдрою, насуваєш на голову навушники й потопаєш в улюбленій музиці. Тобі так класно!
Він
Подзвонила! Офігіла вкрай. О десятій вечора голосом робота нарешті послати його на… Яка ж брехлива тварюка. Тварюка, тварюка, тварюка. Він її ненавидить.
От і показала справжнє лице. Як вона півроку підглядала за ним спідлоба, як потім стрибала навколо з блокнотиками й безперервно цілувала — лише гра, типу, вона така соромлива, а насправді чекала на кращий варіант. Якщо вона така в шістнадцять, якою ж буде в двадцять п’ять? Так йому ще, виходить, пощастило. Пронесло, дякувати Богу!
А вранці, коли він і заснув нормально, і навіть годин п’ять, не прокидаючись, поспав, від неї приходить повідомлення:
Дімочко, сонце, вибач!
Я була не в адекваті.
Коли тобі можна подзвонити?
І за ним ще одне:
Давай зустрінемося, я хочу з тобою поговорити.
І посипалися:
Пробач за вчора. Не знаю, що на мене найшло. Точніше, знаю й більше ті цукерки їсти не буду.
Будь ласочкааа, візьми слухавкууу!
Ну, Дімочко!!!
Мені дуже соромно. Я сволота.
Горіти мені в пеклі. Візьми слухавку.
І дзвінки, і десятки іконок, і навіть якісь лінки на пісні у ВК, і гіфки: тітка б’ється головою об стіну.
Він їй не відповідає. Олежику не зізнається. Він просто фізично не може з нею говорити.
І яка користь від її пояснень? Доведеться вдавати, що він розуміє, кивати і, типу, залишатися друзями, приймати її вибачення і принижувати себе ще більше. Послати її відкритим текстом він не зможе. Тими словами, що крутяться в нього в голові, поки він мається ночами на своєму скрипучому ліжку. Смішно, але сказав їй тоді лише одне слово, і за нього було соромно. Нормальний він чувак, га? Слимак, як сказав Олежик, точно, так і є.
Усе. Кінець геморою. Назад до звичайного життя.
Розплющив очі.
Туалет.
Душ.
Бутер з кавою.
Робота.
Душ.
Щось поїв. Заплющив очі.
Одного дня, наприкінці зміни, Дімка сидить у внутрішньому дворі, за ґратами залізних сходів. Слухає музику. Йому досі потрібно на щось відволікатися: говорити, дивитися або слухати. Він відчуває вібрацію важкої пружини на дверях. Не обертається — давно перестав цікавитися тим, що відбувається навколо. Він впізнає її гомілки. На лівій — темний шрам, ще з дитинства. Його видно крізь колготки.
— Дімочко, — Світланка сідає поряд з ним на сходинку. — Поговори зі мною, будь ласка.
Він висмикує навушники. Білі горошинки падають йому на коліна.
— Усе добре.
У неї стривожене лице, материнське:
— Ти так схуд. У тебе зі здоров’ям усе гаразд?
— Так, дякую, я не помираю, — посміхається Дімка, хоча на обличчі в нього написано, що він подихає вже другий місяць підряд.
— Як тато?
— Живий, блін, і здоровий.
— А мама?
— Сонечко, дякую. У мене все в нормі, правда. Приємно, що ти турбуєшся. Але я, напевно, не заслуговую на твою турботу.
Дімка поривається встати, але Світланка кладе йому на коліно свою вузьку долоньку з довгими нігтями. Кожен нафарбований небесно-блакитним біля основи і синім на кінчику.
— Що там твоя малолітка?
— Сонце…
— Так я і думала! — гмикає вона, а долонькою водить по його коліну. — Слухай, заходь після роботи, чаю поп’ємо, побалакаємо, нагодую тебе чимось смачненьким. Мама приїжджала минулого тижня. Свіжини привезла.
— Сонце…
Але Світланка не дає йому говорити:
— Подумай. Я не примушую й чекати не буду. Чесно! Захочеш — прийдеш. Не захочеш — я не засмучуся.
Він киває й повертає горошини до вух. А ввечері ноги самі несуть його на вулицю Південну, у дев’ятиповерхівку з обмазаним ремонтною смолою боком. Біля будинку завжди смердить паленою гумою.
Малий вибігає на дзвінок. У нього на носі смішні дитячі окуляри в червоній оправі і зачіска зовсім інша — чубчик набік:
— Привіт, Дімон, — каже малий.
— Привіт, Тадаши, — каже Дімка.
Малий так виріс. Дімка за ним скучив.
— Мене звати Хіро, — виправляє його малий.
— Привіт, Хіро, — покірно повторює Дімка.