— А вони що, вживають? — хмуриться мама й відкладає убік обгортку.
— Та ні, ти що! Я жартую. Але порівнювати мене із Семенючкою — це вже ти зовсім, ма.
— Вона ж була хорошою дівчинкою.
— Вона не померла, ма’, — кажеш ти, а сама думаєш: хіба ні?
— Але, ти ж розумієш, що колонія змінює людину. І їй лише за паспортом шістнадцять, а в душі… Господи, бідна дитина! — завиває мама.
— Ой, та вона там просиділа півроку від сили. І Малюк сказав, що їй слідство зарахували, тобто час, що пішов на слідство, — ти дивуєшся, як мама може бути такою наївною. — І чого це ми про неї?
— Я просто думаю, що такі, як Сашко Сотник, — це люди іншого складу, з таких самих родин, як наша. Вони вчаться, роблять кар’єру. Чого я й тобі бажаю. Розуміння, для чого ти живеш. А коктейлі в клубі — це таємна розвага, поки ми з батьком дивимося телик, а не мета життя. Розумієш?
— Так, ма-а! — ти закочуєш очі. — Що ти мене повчаєш, наче мені п’ять років.
Тобі хочеться частіше залишатися із Сашком наодинці, але не поспіхом забігаючи до нього вдень, перед тусовками — пабами, гуртожитками, чиїмись квартирами; і не у випадкових темних кутах, не зайнятих іншими парами, а просто разом піти в кіно, вулицею прогулятися.
З одного боку, він — твій хлопець, а з іншого — вас удвох, окрім сусідок-шпигунок, ніхто не бачить. Ви вічно серед людей. Адже такого хлопця, як Сотник, хочеться показувати світу.
Ти збираєшся з ним поговорити. Але не так — сісти обговорювати почуття. Ти ж не ідіотка (хоча Карина може посперечатися), а натякнути, непомітно вставити в розмову.
І, як на замовлення, тобі випадає шанс. Ви валяєтеся в його кімнаті на ліжку. Батьки три дні тому поїхали у відпустку. Ти з ними вже зустрічалася, щоправда, мигцем. Привіталася, стоячи на порозі, поки Сашко одного разу забув гаманець, а іншого нібито пачку цигарок, хоча якщо він і курить, то не сигарети точно.
Ти йому розповідала, що його тато разом із твоїм учився, і, напевно, Сотники зрозуміли, чия ти дочка. І взагалі, найкращі батьки — ті, що рідко бувають удома. Тобто Сотники тобі по барабану.
— Саню, як ти щодо посидіти десь у суботу? Чи в кіно піти? — починаєш ти.
— Цієї суботи? — він тисне кнопки на пульті. На екрані міняються канали.
— Чи наступної.
— Гм… Давай десь за два тижні.
Ти здивовано на нього дивишся, і твої брови летять угору:
— Може, ми складемо розклад вечірок? — жартуєш ти. — Ми ж із тобою зустрічаємося! Тобто можемо удвох проводити час, коли хочемо.
— A-а, лисичко, вибач! Я не приділяю тобі достатньо уваги, так? — він цмокає тебе в щічку, ти відстороняєшся.
Іноді Сашко поводиться трошки дивно. Тобто він завжди ввічливий, вибачається, усміхається й розмовляє з тобою, але якось неуважно. Ти зрушуєш брови — він вибачається. Ти всміхаєшся — він теж. А потім ви цілуєтеся абощо. А тоді ти йдеш додому.
Міркувати вголос із цього приводу ти не наважуєшся. Пиляти чоловіка — це остання справа, Мірка знає. Нічого останнього тобі із Сашком не хочеться.
— Та ні, Саню, все окей. Я про те, що, буває, нам ніхто, окрім нас самих, не потрібний. Чи не так?
— Ти мені дуже потрібна! — він тебе обіймає. — Я в душ. Повернуся — і ми це владнаємо. Тільки не дуйся, добре?
Ти погоджуєшся, а сама вже себе хвалиш. Молодець! Невеличке зусилля — і миттєвий результат. Мірка тобою пишалася б.
Ти перекочуєшся на краєчок ліжка, підборіддям упираєшся в матрац, бовтаєш голими ногами, заглядаєш під ліжко, дуєш на кульбабки пилу. На підлозі лежить білий айфон. Ти тиснеш пальцем на кнопку в золотому обідку. Цікаво, скільки повідомлень на день він отримує в месенджерах? Тисячу, не менше, не враховуючи Твіттер. Ти береш телефон до рук. Пароль ти знаєш. Стільки разів бачила, як його пальці набирають: 149200.
Ти навіть не встигаєш подумати, наскільки це погано — лізти в його телефон. Ну, цікаво. До месенджерів ти не добираєшся, бо внизу горять червоним шістнадцять смс. Отакої! За дві години?
І якось автоматично ти прокручуєш стрічку повідомлень, а там кожен другий рядок — жіноче ім’я. А Сашко застряг у ванній навіки, тому ти читаєш і читаєш цілу купу «солоденьких», «приїжджай зараз», «я образилася», «я чекаю, вже роздягнена» і обіцянки від Сашка з усіма побачитися, до всіх приїхати або ніжні відмовки деяким до наступного тижня.
Кров стугонить у голові, ніби тебе підвісили за ноги в тому самому пеклі, де пару місяців назад ти жартома збиралася горіти. Ти кидаєш телефон на підлогу, вибираєшся з ліжка й розпачливо намагаєшся дихати. Не дихаючи, ти одягаєшся. Зі спаленілим обличчям зустрічаєш Сашка, обгорнутого рушником. На його плечах блищать водяні краплі, мокре волосся прилипло до голови.