— Ти кричиш!
— Ні! — кричить він.
Вони дивляться один на одного. Вона робить крок назад, упирається спиною в шафу. Дімка голосно видихає, теж відступає й сідає на мамин диван.
Він переборщив, він розуміє. Як же її звідси викинути? Мама, напевно, все чула. Почне діставати питаннями. Йому доведеться щось відповідати, знову варитися в цьому. Блі-і-н!
— Чому ти мені нічого не сказав? — Мілчин голос доноситься звідкись згори.
— Про що? — Дімка навмисне дивиться на килим навпроти.
— Про все: про твою сім’ю, життя. Навіщо ти вигадував?
— Так ти прийшла подивитися, як я живу? — він так сильно стискає кулаки, що кісточки біліють. — Подивилася? — піднімає голову.
— Через це в нас усе пішло не так. Ти не мав нічого від мене приховувати.
Дімка не вірить у те, що зараз чує.
— Угу. Значить, ти прийшла розповісти, як радісно трахалася із Сашком Сотником, тому що я не поділився з тобою домашньою адресою, — у нього мимоволі підвищується голос, сам собою. Він нічого не може з цим удіяти. Саме цього він боявся: з його горла говоритиме хтось інший. Чи, ймовірніше, він справжній. — Я знаю, чому ти це зробила, не треба пояснювати. Переступила через усе, що між нами було, і плювати хотіла на мене!
Вона витріщається на нього, перелякана, розгублена. Не чекала, що саме так він усе їй викладе.
— Ти прийшла вибачитися? — йому хочеться в неї плюнути. Зараз знудить від огиди.
— Так, — твердо каже Міла.
— У тебе завелося щось типу совісті, яку ти вирішила очистити? Ночами погано спиш? — він зневажливо гмикає. — Сотник — дрібна мерзота. І ти вибрала його?! Олежик з ним через сестру зіткнувся. Сотник плакав від страху. Реально ревів! Його навіть бити було огидно. Поки він мимрив, типу, ця ваша Оленка — хвойда й наркоманка, а він не при чому.
— Він зустрічався із сестрою Олега?
— Зустрічався?! — іронічно вигукує Дімка. — Він з нею трахався. І навіть імені її толком не знав. Він називав Лінку Оленкою. І ти вибрала його?!
Дімка піднімається, підходить до дверей. Смикає чорну круглу ручку, вона клацає розхитаними гвіздками, петлі скриплять.
— Усе, Міло, до побачення, так би мовити. Вважай, що розмова відбулася. І пробач за те, що я тобі скажу: мені неприємно на тебе дивитися. Важко, так, й огидно. Пробач. Але це чесно.
Її рот розкривається, з горла виривається стогін, протяжний, тваринний, і вона вибухає гучним плачем. Дімка зачиняє двері. Блін! Він не знає, що робити. Вона захлинається сльозами й завиває. Дімка нерішуче застигає.
— Ta-a-к, я винна-a-a, — ледве чує він крізь її схлипи. — Вбий мене за це! — тре руками очі. З носа течуть струмочки. — Я себе ненавиджу. Я хочу випалити себе зсередини, вивернути навиворіт і спалити.
Вона важко спирається спиною на шафу, дверці стогнуть. Дімі здається, що вона зараз задихнеться.
— Не плач, заспокойся, — стомлено каже.
— Це було жахливо! — майже стогне вона. — Його квартира, секс, його дівки. І це досі жахливо. Це нікуди не ділося. Воно зі мною. Щодня, — вона намагається витерти ніс долонями — її руки абсолютно мокрі. — Я так більше не можу. Не можу-у-у! — і кашляє, і реве.
Діма робить крок і притискає її до себе. Він кладе підборіддя їй на маківку й закриває очі, щоб з них не рвалися сльози. Він не повинен зараз плакати. Він переміг — вона програла.
— Усе, зайчику, не плач. Ну? Досить, — він гладить Мілку по розпатланому вузлу, під долонею шарудить джгут косинки. Він її стягує, запускає пальці у волосся й відчуває, як пахне її шкіра. — Я теж винен.
— Ні, ти — ні, — схлипує вона. — Я наговорила тобі жахливих речей. «Мені потрібно розібратися в собі», блі-і-н, — вона знову завиває.
— Так, сідай, — Дімка саджає її на своє ліжко. — І послухай мене! Ти такого натворила! А я все проковтнув. Я просто відступив. Це теж жахливо.
Він знає, що нічого не міг зробити. Вона б його не чула, не піднімала б слухавки, відмахувалася від нього, морозилася. Але тоді в нього було б повне право її зараз викинути. А так жодних прав у нього немає.
Нарешті вона затихає. Діма розуміє, що на годиннику десята, за хисткими дверима — тиша.
— Я тобі принесу води й рушника, — каже він, щоб не вести її до ванної на очах у батьків.
— Угу, — сопе Мілка.
Дімка виходить у темний коридор. На кухні — нікого. Батіна кімната закрита, у щілині — смужка світла. Дімка миє руки, умивається. Йому потрібно прийти до тями. Він наливає воду в чашку. У них чотири чашки в горошок і дві білих із золотою облямівкою. Усі чашки б’ються, а ці, з дитинства, тримаються вже років двадцять.