Дивиться на чистий стіл з тарілкою печива посередині. Тарілка теж у горошок. Діма має, напевно, радіти, а він відчуває лише, як серце не знаходить місця в грудях, ніби не може влаштуватися в незручному ліжку людина, що мучиться безсонням.
Він повертається до кімнати. Усміхається Мілці:
— Ну ти й плакса!
Вона сміється й хрюкає в чашку забитим носом. Відставляє її на стіл і лізе до нього обніматися. Він відсторонює її, наче настирливе кошеня.
— Тобі неприємно, бо в мене соплі? — шепоче вона.
— Та ні, ти шо! Але ми не…
Вона його цілує. У неї солоні губи. Вона лізе до нього під футболку. Він відчуває її долоньку в себе на животі.
— Перестань! — він хапає її за руку. — Це зараз не в тему, правда.
— Перестань мене захищати від самої себе, — шепоче Міла. — Я хочу це робити з тобою, завжди хотіла й мала робити з тобою, — її пальчики вже в тісному просторі між його ременем і шкірою. — Я не можу більше обговорювати й обмірковувати, не можу більше себе гризти. Мені саме це зараз треба.
Вона знімає із себе футболку.
— Я тебе люблю, — каже вона, — мені з тобою добре. Можеш мене ненавидіти, не прощати, не дзвонити, але тільки завтра. А сьогодні будь зі мною, будь ласка.
Про любов він зараз точно говорити не може, і взагалі, нічого нормального в голову не лізе. Він лише знає, що за кілька секунд його пальці, язик, увесь він цілком з’єднаються з нею, а що буде після цього, він не знає.
— У мене ж батьки вдома, — шепоче він. — Мої батьки, — всміхається, притискаючи її до подушки, ліжко, звичайно, скрипить, блін. — А це зовсім інша історія.
— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Міла. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.
Ти
Ти притискаєшся до нього у напівтемряві кімнати і думаєш, що треба підніматися і йти додому, а завтра так само підніматися і йти до школи.
— Знаєш, про що я зараз думаю? — кажеш ти.
— Про що?
— Що я завтра скажу Мірці.
— Зайчику, невже тебе хвилюють такі дурниці?
— Так, прикинь! А головне, знаєш що?
Дімка гмикає. Ти відчуваєш його теплу долоню на голові, і як волосся пітніє, і як б’ється пульс у нього під шкірою.
— Головне, що мені взагалі начхати на її реакцію.
— А-а, — протягує Дімка.
Зрозуміло, він тобі не вірить. А тобі й на це начхати.
— Я знаю, що вона тебе дратує.
— Ой, та що ти… — він, мабуть, хоче заперечити.
— І мої батьки тебе дратують, бо ти їх соромишся.
Він напружується.
— А я, сто відсотків, тепер соромлюся твоїх. Але знаєш, що класно?
— Що?
— Що я все це можу тобі сказати.
Ти сідаєш на ліжку, Дімка гладить тебе по руці. Ви дивитеся один на одного мовчки. Десь за дверима чутно шерхіт, певно, з іншої кімнати.
— Може, кіно подивимося? — раптом кажеш ти.
Він запускає руку під ліжко. На ковдрі з’являється чорна книжка ноутбука. Відкривається його синє око в кольорових плямах іконок.
— Від баті ховаю, — коментує Дімка, поки ти вмощуєшся перед екраном.
І ти розумієш, що він теж багато чого збирається тобі розказати.