— Ану, розбуйся! — кричить мама.
— Розбувся, розбувся, — бурчить Дімка собі під ніс, покірно знімаючи кроси.
Якщо вона відразу верещить роззуватися, значить у хаті помито. Навіщо прибирати? Усе одно цей сморід нічим не витравиш. Діма підлогу не миє, навіть не пилососить. Він купує продукти, прикручує відламані крани, тягне від друзів старий стілець, кривий табурет — що-небудь з меблів, готове до відправки на звалище. Він, урешті-решт, тут живе.
У п’ятнадцять він твердо знав, що ще один рік — і ноги його в цьому домі не буде. У вісімнадцять він зрозумів, що маму не кине. Коли йому виповниться двадцять, він подумає ще раз.
Діма кладе пакет із сосисками на стіл, ставить каструлю на плиту. Тато погойдується над столом із цигаркою між пальців, опухлі повіки наповзають на його скляні, затягнуті слизьким серпанком очі. Мама чистить картоплю.
— Як справи, сина? — питає мама. — Зараз картоплі зваримо і…
— Затрахала ти свой-єй-ю кав-в-топлею, — у тата заплітається язик.
— А ти, козел кінчений, побалакай мені тут! — кричить мама.
У Діми миттєво починає боліти голова, і стукіт у скронях заглушує мамині крики. Ще наближаючись до під’їзду, він знав, як усе обернеться. Тому й сосисок купив після зміни. Нормальної жрачки «на викид» сьогодні не залишилося. Усе розхапали, поки він доплівся до роздягальні.
Він кидає шість сосисок у воду, йде мити руки, сидить п’ять хвилин на краєчку ванни, дивиться на блакитну плитку в судинах сірих тріщинок і ні про що не думає.
Виходить, зливає каструльку, обертає її рушником, бурим від вічного життя на кухні, вихоплює з літрової банки виделку і йде до кімнати. Там він жує сосиски. Про хліб забув, а повертатися на кухню немає жодного бажання. Під ліжком сховано банки з кока-колою. Він випиває одну. Залишає каструлю на столі, де колись робив уроки.
Скільки років уже минуло, а гляне на цей стіл — вишневий, з проточинами під товстим шаром поліровки — і згадує, як виводив у першому класі букви в пропису. Йому досі смішно. Як він старався! Нібито цей пропис був запорукою його дитячого щастя. Він і зараз уповільнює крок біля полиць із канцелярськими товарами. Якщо є час, крутить у руках який-небудь блокнот або зошит. Ручки його теж приваблюють. Але йому абсолютно нема що тими ручками писати.
Діма йде в душ. Під ногами улоговинка старої ванни приємно лоскоче ступні. Ручки гарячої і холодної різні: одна — фарфорова кукса, інша — металевий хоботок.
Заплющує очі під теплим струменем води. Він уміє вимикатися. Втягує носом бризки й пирхає, піна лоскоче у вухах. Він одягнеться сьогодні в білу майку й вузькі джинси. У нього красиві плечі. Дівчата йому говорили не раз.
Днями вони з пацанами познайомилися з новими. Усі із сорокової школи, багаті, з айфонами, але такий ще наївняк, незаймані, з кіношним гонором. Що бачать у тих мелодрамах, те й цитують.
Загалом, якщо по чесняку, ні йому, ні пацанам там нічого не світить. Дівчата вже натякали піти до «Шторму» в суботу, а це ясне діло — прощупати їх у цьому барі на бабло: коктейлі там та інші каруселі. А які в нього бабки? Йому на жрачку ледве вистачає, на нормальну шмотку раз на пару місяців і батю час від часу витягати із СІЗО, коли він з кимось поб’ється.
Але є серед них Міла. Дуже мила. Дівчини з таким ім’ям він ще не зустрічав. У неї рудувате волосся, негусте, але блискуче, і здається таким м’яким, що хочеться його торкатися. Ледве дістає до плечей. Вона його перев’язує червоним квітчастим шарфом.
Він думав, що це хустка в трояндах. Зробив їй комплімент, а вона скривилася і сказала: «Це півонії». Ще й так пихато. А йому по барабану, що в неї там на хустці. Він теж скривився. Зневажливо.
Буває, вона одягає обруч, обплетений квіточками, як вінок. Тоді в Дімки в штанах проростають уже зовсім не квіти. Але те, що вона встромляє собі у волосся, він коментувати зарікся. Нащо воно йому? Можна просто дивитися.
Попа в Міли красива — кругла, випинає, як у Бейонсе, надутими м’ячиками. Вузькі джинси вона носить рідко. Тільки якщо її найкращої подружки Мирослави з ними немає. Дімка уповільнює крок і теліпається позаду: м’ячики перед очима догори-донизу, догори-донизу. І відірватися не може — готовий ходити за ними хоч до ранку. А на роботу йому о сьомій. Але він не париться, адже школяркам, хай і старшим, дозволяють вештатися до десятої максимум, іноді до одинадцятої, якщо це п’ятниця і якщо вони на телефон відповідають після першого гудка.