Баба Надя — невдовзі небіжчиця.
Із нових:
Лілія Крутая — бізнесвумен, меценат, кандидат, доброчинниця, видатна жінка, герой нашого часу;
Грипа Бевзь — бодігард; Ігорок Ігорович Кулик юніор — здогадайтеся з двох разів самі;
Зінька, Пікайзен, Лаура Владиславівна, Раїска — ролі третього плану, які іноді виходять на перший.
У масових сценах — ми з вами.
Серія перша
Тетяна Кулик ще не знає
Біля сміттєвої урни порався волоцюга. Синій аж чорний, у позаколишній куртці з закороткими рукавами над брудними маслакуватими кистями.
Парія вкотре впольовував з високого чавунного жлукта пепсину пляшку, щойно пожбурену до звільним пацаном із закоркованими плеєром вухами. Скоцюрблені руки не втримували холодного шкалика. Вислизав.
Зимний вітродуй свистів Хрещатиком від Бесарабки до Дніпра. Сіявся сніг. Крижана манка.
Навіть на кучугури не спромагалася — вимітав істеричний протяг. По бурлацькому сіре й цілим світом невдоволене небо збиткувалося над юдоллю, як хтіло.
Тетяна Іванівна Кулик, ота сама вчорашня слідча з надзвичайних справ, колишня поважана дружина вірного й доброго чоловіка, нещодавня потенційна мама, сльозавими від повітряних різок очима споглядала змагання задубілого халамидника зі смітиськом. Гоп — пляшка підкорилася і вже мала впокоїтися у драній кишені.
— Ти тут по какому праву?
Галайда парія підвів очі. На нього з міліціянтськими інтонаціями наїжджав галайда ґатунком вище — галайда брахман. У драповому парт номенклатурному півпальті, з ганчір’яною тор бою. Вихопив із брудної лапи колеги пляшчину й укинув до свого тлумка. Мелодійним пере дзвоном новоприбулу вітала решта кришталю.
— Ти шо? Ти шо? — лексикон парія мав дещо обмежений.
— Ти, ето мнє, нє разводі анархію. Во всьом должен бить порядок. Моя теріторія — це моя теріторія, ето мнє! Марш зцюдова!
— Ти шо? Ти шо! — рука безпорадно майнула над злодійською торбою.
— Кажу — геть, поки я міліцію нє позвал. У мєня міліція схвачена, самі говорять, ти, Міхалич, на свойому участку за порядком сам смотрі. А єслі што — нас клич на підмогу. Зара як свисну… — Міхалич утоптав пляшки в торбі, чим відновив стабільність і суспільну рівновагу.
— Ти шо! — ревнув синій. — Ти шо! — сопучи від неспромоги сформулювати обурення на вер бальному рівні, ухопив Міхалича за півпальто.
— Бєз рук! — Міхалич струснув індигові мацаки зі свого драпу. — Да ти, віжу, терорист! А я, ето мнє, прілічний чєловєк. У мєня сімня. Ще зарази якої від тєбя наберуся та в дом прітащу! — ретельно обтрусився й неквапом рушив «участком».
Синій розпачливо споглядав свої руки: щойно, ось-ось тримали живу копійку. Невимовлені думки товпилися перед виходом, дерлися одна одній на голову, хаотично намагаючись прорвати загату незнайдених слів.
— Ти шо! — спромігся.
Тетяна Кулик прийшла зарано. «Було б домовитися хоч у магазині зустрітися», — на стовбурчила комір пальта, щільніше вкутуючись шарфом. Застиглих пальців як немає. Обтікав її, струмував веселощами передноворічний Хрещатик. На розі ділився на два річища: ліве, ширше, линуло до метра, праве завертало на колишню економіста Карла Маркса, а нині архітектора Городецького. На морозі зухвало лопотіли гірлянди, припнуті до кийків, від яток зі смаколиками та ялинковим блискучим дріб’язком, загонисто лунавши, створювала настрій музичка.
Розпаношена молодь ясніла темпераментними, голодними до життя очима, рожевіла щоками, смикала зубами чипси з хрусткого целофану. Не боячись застуди, модньо цмулила з пляшок усілякі там тоніки. Запаковані в синтетичні пухкі скафандри бебійчики буксирували бабусь до яскравих принад.
Один міні космонавт видер лапку з бабиної руки і стрімголов чкурнув, зашпортуючись, до лотка з механічними собачками — дзявкотіли на кілометр. Перечепилося, гепнулося Кулик під ноги. Дві секунди маркетингувало, чи варто заплакати. Виснувало, що так, і заревло, як пожежна машина.
Кулик підвела космонавтика, обтрусила, пошукала в кишені носовика — втерти йому сопель, не знайшла. Висякала пальцями. Космонавтик самозабутньо репетував, розчепіривши сині у смужку сардельки ручок ніжок. Захекана жінка схопила дитя, ляпнула йому під срачку, щоб знав. Поволочила, як на мотузці, до метра.
Тетяна провела малюка очима. Туга за втраченою дитиною напосілася хронічною хворобою.
Не минеться. Як колись уже не буде. І сама колишньою не стане. Кулик до решти втямила це одного дня без дати, коли не схотіла застеляти постіль, почала їсти з однієї тарілки, аби не мити посуду, не вдягла нічнушки, вляглася, як ходила, в халаті.