Здоров був, Новий роче! Зимові вітри проганяли кота з кватирки. Тоді Макс облаштувався на підвіконні, попередньо об’ївши до цурки розкішного зелено червоного кротона, аби не за ступав овиду. Макс, як усі біоорганізми, вважав себе за центр усесвіту. Ним і був. Зірка забрала рештки квітки на кухню, відпоїла відігріла підживила. «Коли б навчитися читати котячі й собачі думки, ми дізналися би про себе багато цікавого».
А за вікном скаженіла завірюха. Діда Мороза, який уже доста бачив на своїй життєвій лижовні, мимохіть теж захопила протиноворічна істерика, щорік, то галасливіша, настирніша, ґвалтовніша.
Купуй, придбавай, замовляй, греби все, що блищить, від авт до ялинкових кульок. Бо обізяна не любить того й того, а козел вимагав сього й онтого. Й старий дурень Мороз, упріваючи під шапкою й хекаючи під червоним кожухом, як салабон перед старшиною, хапав більше, кидав далі, пускав на землю всі хуґи, виконуючи за день річну норму. Тепер усе — комерція.
— Де ж він ходить? Сказав, за годину. А вже — по третій.
Макс увімкнув жовті фари, не почув нічого щодо харчів, про всяк випадок потріпотів — ощадливо — кінчиком хвоста, знов задрімав упівока.
Зірка стала перед вікном, удивляючись у віхольне задзеркалля. Непокоїлася нервувалася.
Бо щось таки мала сказати Командо, а він не йшов.
Зірка була на третьому місяці. З одного боку, казав лікар, варто було б зачекати з дитиною, доки зникнуть наслідки пережитого, а з іншого, позитивні емоції можуть процес душевного одужання прискорити. Із третього ж боку (скільки їх здатен налічити лікар, котрому добре платять?), Зірка — вже не юнка, перші пологи після тридцяти, зволікати годі. Із тринадцятого боку лікар зауважував: дитина з’явиться бажаною, а не випадковою. Із двадцять восьмого — зрештою, це ваш вибір.
Командо тим часом здійснював свій чоло вічий, мужчинський подвиг. Чорний джип героїчно долав замети, розгрібав лапами «двірників» снігову пелену на шклі. На ялинковому базарі Командо вибрав найпухнастішу сосонку.
Дзвінок сполохав Зірку.
— Ось, дивись, — Командо, запорошений снігом, розмотав мотузку, струснув, розпрямляючи деревце.
— Я маю тобі щось сказати… Важливе…
— Дві секунди. Зі, люба, завтра Новий рік.
Хазяїн здобичник приніс додому хвою, хазяйка красуня її зодягне. Оберігаючи від диких звірів домівки мирних обивателів, я не встиг поснідати пообідати повечеряти. Поміть, про пополуднати — навіть не прохопився. Хочу жерти. Як дикий койот. До речі, котяро, ти знаєш, хто такі дикі койоти? І я не знаю. Поїхали на харчоблок.
Макс скочив Командові на плечі.
Зірка зронила холодно.
— Навіщо ти її приніс? Вона — мертва. Її зрубали, вкоротили віку. А тоді прикрашають, як небіжчика в труні. Я не люблю, коли когось убивають.
Командо мовчки прочинив балконні двері, обірвавши приклеєні на зиму поролонові тасьми, жбурнув деревце у морозяну віхолу, вийшов з кімнати.
Розсердився. На мене? Новина з новин. Шок.
Навіть Макс сторопів. На що вже егоїст, чемпіон світу з егоїзму. Ти чемпік світу, моє срібне золотце, мій мурмурчик діамантовий, мій товстунчик ненажерливий, ходи до мами. Бідної нещасної «брошенки»… Весь жаргон — від російських слів. Якщо чоловік мене не «бросіл», а покинув, то я — покинутка? Майже покритка. Що ви дивитеся на мене, месьє Вольтер? Не схва люєте? Всі чоловіки однакові. Хоч він Франсуа Марі, хоч — Командо.
Франсуа Марі тонкогубо посміхнувся і ще більше вдав, що він — гіпсове погруддячко на полиці над комп’ютером. То й нехай… «Перепрошую, шановна мадам Командо, — раптом чемно мовило погруддя. — Бачу, від вісім надцятого століття мало що змінилося. Навряд ви захочете зважити на моє старече рипіння…
Проте, коли я додумався до того, про що скажу вам, ані стариганом, ані, то більше, гіпсовим бюстом ще не був. Ви вельми нагадуєте мені того реґента коледжу, що став уласником англійського часоміра з репетицією, а досі такого дива ніколи не бачив. Чесний перипатетик був ошелешений рухом годинникових стрілок, а надто — боєм.
Філософ миттєво визначив, що дзиґарик має душу, відповідальну за точність показуваного часу й порівняв цю душу з янголами, що рухають небесні сфери. Навіть захистив цю тезу перед своїм класом. Його учень розколупав годинника й не побачив ніц духовного — самі тобі коліщатка й пружинки. Резюме: замість хоробро ярликувати те, чого достоту не розумієте, розколупайте хронометра на ймення людська душа і ступінь по ступеню дослідіть причини й наслідки.