— Синку, тебе ж назвали на честь Олекси. Він загинув під Крутами. Прадідусь не любив про це розповідати. Певно, бачив його смерть. Це ж дуже боляче — бачити смерть близької людини і не мати змоги нічим допомогти…
Наш герой чує голос матері так, наче вона сидить поряд.
— Прадід розповідав, що його брат був диваком. Нерозважливо хоробрим — для нього офіцерська честь і офіцерське слово були священними. А служіння своїй країні він ставив понад усе. Так їх обох виховав батько — генерал Савицький. І ще дід розповідав, що брат був закоханий і довго наважувався, проте не встиг зробити пропозицію. Загинув, і залишилася тільки обручка, яку він так і не надів на палець коханої.
Раніше маленький Олександр пускав ці слова повз вуха — соплива дівчача історія. Але з роками дедалі більше розумів, на що був готовий піти прадідів брат, чим пожертвував в ім’я великої мети. І тепер, уже дорослий, Олександр усе частіше вдивляється в обличчя цієї людини, у штрихах олівця бачить мужність і самовідданість — риси, властиві всім Савицьким. Риси, які він так хоче побачити і в собі.
Ось інша сторінка — та сама мила чорнявка сидить у човні. Спекотна літня днина, світла усмішка. Знайомий до останньої риски напис: «Літо 1914».
— Так, прабабуся тоді щойно закінчила Інститут шляхетних дівчат тут, у Києві. Розповідала, що відкривала місто для себе наново, адже правила були дуже суворими, а канікули влітку, коли дівчат відпускали додому, тривали лише місяць.
Олександрові дедалі важче уявити, що зараз він старший, ніж його рідні, ті, що залишилися такими юними на сторінках старого щоденника. Мовби двері в минуле, відкриваються перед ним обличчя та картини столітньої давнини — але це не штрихи олівця, а живі люди, доля яких — це частина його долі.
Олександр проводить пальцями по жовтуватій сторінці.
— Розкажи мені, прадіде, як усе було.
Розділ 2. Франція, листопад 1917-го
Осінь була хоч уже й пізня, проте напрочуд тепла. Навіть на деревах, що зазвичай цієї пори вже стояли голі, зараз ще де-не-де тремтіло листя. Генерал Фердинанд Фош провів чимало зим і серед пісків, і серед снігу, проте не переставав дивуватися з того, якими непередбачуваними є зими на батьківщині. Ці думки були недоречними зараз, коли Антанта вступала в новий союз — Південний блок. Дивна політична ситуація раптом перетворила околицю Російської імперії на самостійну державу — і Франція не могла залишитися осторонь нового переділу світу. А тут «непередбачувана зима».
Але зараз, у цьому затишно умебльованому кабінеті далеко від бойовищ, думалося про будь-що, крім високих політичних матерій. За вікнами гуляли безтурботні пані, лунав сміх, і генералові навіть вчувся вишуканий аромат парфумів, чого, звісно, й бути не могло у прокуреному кабінеті з наглухо зачиненими вікнами.
Генерал відійшов від вікна та опустився в зручне напівкрісло. Навіть на шахах зараз було нелегко зосередитися — почасти тому, що не для шахової партії запросив він молодого Поля, свого представника в майбутньому Південному блоці; а почасти й тому, що за вікном він помітив щось незрозуміле, притому тривожне. Генерал знову окинув оком кабінет: у сірому осінньому світлі темніли дубові панелі, килими притлумлювали будь-які звуки, й лише ягоди палали червоним на гілочці, що стояла у старовинній вазі.
«Молодість є молодість, — подумав генерал. — У Леона ще досить смаку й радості життя, щоб оживити навіть мій суворий кабінет».
Мовби у відповідь на ці думки, ніздрі залоскотав аромат дорогого коньяку — ад’ютант наливав його в келихи для генерала та його молодого суперника в шаховій партії.
«І коньяк добрий… Молодість є молодість».
— Отже, Полю…
— Так, мій генерале. Ваш хід.
— Дякую. — Фош пересунув коня.
Понад усе генералові зараз кортіло опинитися на місці Поля, та й скинути пару десятків років теж не завадило б. Поль, якому нещодавно виповнилося тридцять, був не просто представником генерала — власне, він був розвідником, який заслужив цілковиту довіру, та й цього разу йому теж доручили вкрай небезпечну справу. Таку небезпечну, що Фош не був упевнений, чи Поль виживе.
«На жаль, усі ми солдати. Щойно вдягнувши погони й форму, ми вже готові померти за батьківщину та свою справу. Хоча, ясна річ, на той світ ніхто не квапиться».
Хтозна, що було зараз на думці у Поля, чи розумів він небезпечність дорученої місії, але грав так само зосереджено й безпомильно, як зазвичай: рука, що переставляла фігури, не тремтіла, голос залишався рівним і безпристрасним.