— А ви не квапилися, Полю.
— На те не було потреби, гадаю. Де ми?
— Майже в гостях у одного чудового пана. Він дає притулок усім, хто його потребує, і не пхає носа в чужі справи. А ще він допомагає нам у тому, в чому може допомогти тільки він. Заходьте.
Леон відчинив двері. Поль помітив, що на вигляд старі, благенькі двері навіть не рипнули, коли їх рішуче рвонув на себе кремезний ад’ютант Фоша.
Усередині справді було майже темно. Трохи призвичаївшись, Поль розгледів стіл, кілька стільців та якісь шафи. Певно, Леон вирішив зустрітися з ним у конторі дрібного торговця на рибному ринку. Та й сморід підтверджував цей здогад. Утім, ставити питання Поль не мав наміру. Леон йому давно не подобався, а зараз узагалі поводився не як ад’ютант, хай і наділений довірою шефа, а як щонайпихатіший работорговець.
— Отож ви — торговий представник, доправляєте в Одесу зразки наших славетних парфумів. У місті зараз відбувається чортзна-що, влада змінюється мало не щотижня, але коштовні парфуми, як і раніше, мають попит.
Поль кивнув. І про парфуми, і про Одесу він знав не менше від Леона. Та згадувати про це зараз не вважав за потрібне. Нехай хлопчина потішиться.
— Далі… Передайте на словах, спробуйте запам’ятати дослівно.
Поль усміхнувся і знову ні пари з уст — він мав фотографічну пам’ять. Навіть завитки почерку міг би повторити і за день, і за рік. «Який же цей вискочень усе-таки недалекий. Ну та нехай».
Він розгорнув записку і прочитав її у світлі самотньої свічки, яку запалив, увійшовши, Леон. Зачекав хвилину і ще раз поглянув на декілька коротеньких рядків, назавжди закарбовуючи їх у пам’яті.
— В Одеському порту вас зустріне чорнявий молодик років тридцяти, у костюмі. Це Олекса Савицький. У нього тоненькі чорні вуса. Він попросить у вас прикурити.
— Він знає, який я на вигляд?
— Так, йому передадуть ваш детальний портрет.
— Що ж, гаразд. Мені все зрозуміло.
— Пароплав вирушає за дві години. Багаж уже у вашій каюті, ось квиток.
Поль підніс записку до свічки і кинув на срібний таріль, що, мовби навмисне, стояв поряд.
— А непогано просуваються справи у вашого недопитливого знайомого. Ходімо, Леоне. Не варто затримуватись.
Розділ 3. Одеса, листопад 1917-го
— Перепро-о-ошую, мосьє, чи не бажаєте «Шустовського»? Недорого. — До високого сухорлявого пана, що тільки-но опустився на лавку в Миколаївському саду, підійшов ґевал.
— Геть, телепню, — прошипів пан. — Від тебе тхне якоюсь поганню, а не «Шустовським».
Ґевал посміхнувся — від нього могло «тхнути» хіба одеколоном «Прекрасна Франція», що його виробляли не на Малій Арнаутській, як варто було б очікувати, а далеко звідси. Ґевал контрабандних товарів терпіти не міг, а те, що виготовляли на згаданій вулиці його рідної Одеси, і до рук би не взяв. Пароль, звісно, звучав дуже дивно, але такі слова навряд чи вразили б когось із мешканців Південної Пальміри.
Півтора місяця тому, на початку жовтня, Одеса офіційно перейшла під владу Центральної Ради і влилася до складу Української Республіки. Проте на кожній вулиці, та ледь не в кожному дворі влада була «своя» — кожен одесит обирав її за власним смаком. І тому воював на смерть із сусідами, що мали інакші політичні погляди. В умовах війни всіх з усіма гайдамаки спробували запровадити в місті «свій лад». Вони захопили вокзал і намагалися взяти під контроль ввезення й вивезення товарів з Одеси. Періщили нагайками на перонах спекулянтів і хабарників, хоча насправді страждав звичайнісінький люд. Безсилля «влади», невдоволення нею, непокора тому, що вважалося владою у завжди вільному місті, — так можна описати ситуацію в Одесі. Щодня реєструвалися десятки нальотів, пограбувань і навіть до п’ятнадцяти вбивств, зокрема і з вочевидь політичних мотивів. Насправді їх було значно більше — адже влада змінювалася мало не щотижня, де вже тут мріяти про впорядковане діловодство…
Ясна річ, траплялися і курйози. Наприкінці жовтня двохтисячний натовп мешканців околиць, солдатів і кримінальників кинувся грабувати склади шампанського на Бугаївці. Усе почалося з того, що солдати-понтонери (їхні казарми розташовувалися поряд зі складами) влаштували підкоп до складів і почали жлуктити та розпродувати шампанське. Звістка про це блискавично облетіла місто. Натовп оточив склади. Загін солдатів-самокатників, що його терміново викликали для охорони, звісно, вмить налигався й розчахнув ворота навстіж. Міська влада терміново мобілізувала бронекулеметну команду, школу прапорщиків, три сотні гайдамаків і сотню козаків. Тільки така потужна сила змогла відігнати натовп від складів. На той час уже зникло близько чотирьохсот тисяч пляшок шампанського. Цього ж дня нетверезий натовп спробував узяти штурмом коньячний завод Шустова. Проте рота георгіївських кавалерів зробила декілька залпів і, поранивши кількох осіб, повернула нападників до тями. Певно, ці події вплинули на авторів такого дивного пароля.