Ґевал, замість слухняно піти геть, опустився на лавку поряд із сухорлявим паном. І той, незважаючи на власні слова, не заперечував такому сусідству. Навпаки, він цілком миролюбно глянув на ґевала, дістав із кишені піджака гроші — суму, судячи з розмірів пачки, чималу — і простягнув ґевалові.
— Зніміть печатку з пальця, пане хороший, — пробурмотів ґевал. — Коли б не відібрали, разом із рукою. Час такий… неспокійний.
— Нехай спробують, — усміхнувся сухорлявий пан. — І руку, і голову можуть втратити.
Ґевал недобре вищирився, але змовчав — він, вочевидь, мав іншу думку, проте ділитися нею зі співрозмовником не став.
— На рейді стоїть пароплав… Панове французи цікавляться…
— Певно, у них на вулицях тихо та любо. Ось і їдуть полоскотати нерви. Чи, може, справи нагальні мають…
— Та ні, тихо та любо — це не про нас. Надвечір пароплав увійде до порту. Ось у цього француза вам треба забрати з кишені блакитний конверт.
З фотокартки на ґевала глянув чорнявий молодик.
— Красунчик… Певно, улюбленець панянок?
— Не без того, гадаю. А втім, вас це не обходить.
— Та це я ось до чого веду… як у хлопця, молодого і дужого, тверезого та при тямі, вправніше той конверт забрати. Дівулі б мені дуже підсобили.
— Що менше людей знатиме про появу цього пана, то краще. Доведеться вам, любий, без дівуль упоратися.
— А якщо пан не побажає розлучитися з конвертом?
— Ну, тим гірше для нього.
Сухорлявий підвівся і, не озирнувшись на співрозмовника, пішов алейкою.
— Як хочете, пане Берг, — промимрив, устаючи, ґевал.
За роки служби він бачив чимало розвідників і контррозвідників, шпигунів і резидентів. І ці ж роки служби навчили його не вибовкувати все, що він знав.
Миколаївський сад майже облетів — лише декілька пожовклих листочків на платані тріпотіли від вранішнього вітерцю. Одеса, прекрасна о будь-якій порі року, готувалася до зими, але не бажала втрачати жодної, навіть найменшої крихти своєї чарівності — пізні троянди червоніли на куртинах і спалахували жовтим полум’ям на високих квітниках біля входу.
— Даремно ти, пане французе, в Одесу-маму приїхав, — пробурмотів ґевал, звично роззираючись довкола. — Та що вже вдієш…
Пароплав «Ізабель» неквапно заходив до порту. В небі ячали мартини, як у будь-якому порту, на рейді брязкав якірний ланцюг — величезні судна швартувалися в карантині. Холодне листопадове море скидалося на сіре запорошене дзеркало. Поль щільніше закутався в пальто. Звісно, йому частіше випадало носити цивільний одяг, ніж однострій, проте однострій здавався йому і зручнішим, і практичнішим, і затишнішим. А ось у костюмі від першокласного кравця з бульвару Сен-Мішель він почувався, наче блазень у дешевому балагані. Хоч і мав вигляд (дзеркало без слів переконувало Поля) людини зі шляхетних кіл, молодого багатія, жуїра, що подорожує для власного задоволення.
— Неспокійно в місті, — пробурмотів пан у котелку, що стояв поряд із Полем біля поруччя. — Надто вже метушаться матросики… — Поль здивовано поглянув на нього. — Я, добродію, подорожую в торгових справах, вважайте, десятий рік. І зроду не бачив, щоб матроси були такі заклопотані на борту й не поспішали сходити на берег. А ген там, бачите, купа биндюжників… І місцевої босоти в порту багато. Надто багато. Ви вже пильнуйте.
— Чому ви мені все це говорите? — французькою поцікавився Поль.
— Та тому, добродію мій, що на пальчику у вас перстень із чималим камінчиком, та й накладки на портсигарі золоті… І вдягнені ви, даруйте, не на часі, — теж французькою відповів співрозмовник. — Я б остерігся отаким дженджиком у місто виходити.
Поль окинув оком чоловіка і збагнув, що той має слушність. Пан торговий представник на людину свого статусу аж ніяк не скидався — ну, щонайбільше продавець у посередній крамниці. А то й узагалі хазяїн крамниці металевих виробів.
— Дякую. — Поль підняв капелюха. — Не забуду скористатися вашою порадою.
Співрозмовник мовчки кивнув, не відводячи погляду від пристані, що наближалася.
У сутінках «Ізабель» нарешті пришвартувалася. Довкола гриміли візки з багажем, метушилися приїжджі й радісно скрикували ті, хто їх зустрічав. Попри абсурд, що панував у країні, попри те, що влада мінялася, як карти в руках шулера, для обивателя все залишалось як було (принаймні так видавалося Полю). Перевдягнувшись за порадою незнайомця, він зійшов трапом і розгледівся. Невеличкий саквояж — наповнений пляшечками парфумів, адже зараз він був представником французької парфумерної компанії, — майже не відтягував руку. Багаж — загалом теж нічим не примітний одяг, взуття та роман про пригоди детектива — мав бути доправлений у солідний, але не найдорожчий готель. Одне слово, Поль не метушився. Зовні не метушився, як будь-який пасажир, упевнений у своєму сьогоденні.