Босаковський просіяв. Про кожну штуку вмів сказати, який її шабельник або пушкар робив і де, і коли, і скільки вона тепер коштує. Улас дивувався такому знанню, а Босаковський на те:
— У мене колись три світлиці зі зброєю були. Лицарі в повному лаштунку, як живі, по кутах стояли, а на валах гармат десятків кілька.
— А в мене їх лиш чотири, — признався Улас. — На кожний бік хутора одна. Але б’ють!
— А гармаші!
— Всі ми вміємо стріляти, а моя стара найкраще. Ще краще око має від язика.
— Буває і таке, — притакнув Босаковський. — Бог як наділить, то всім, як ось мене.
А Помело:
— Що язик у тебе добрий, це правда, але очі?
— Я вам зараз покажу, які в мене очі, — і потягнув їх у садок. На дереві ворона сиділа. Добув із-за пояса пістоль, підсипав пороху, набив і крикнув. Ворона зірвалася, та недалеко й полетіла. Луснув постріл і вона, як відірваний листок, упала на землю.
Улас похитав головою.
— Знаєш, брате, коли б на свої очі не бачив, то сказав би, що брешеш.
— У мене що на оці, те й моє, — хвалився Босаковський.— Але ж і пістоль не будь який. Це я його від короля Володислава дістав. А було воно так...
І хотів розказувати, та Устя до вечері попросила. Босаковський їв, аж за вухами лящало.
— Як бачу, то тебе Господь і шлунком знадобив не гірше від ока й язика, — зауважив Помело.
— Господь знає, що робить, і волі Його святій противитися не треба, — відповів, змітаючи страву Босаковський.
— І не противтесь, — припрошувала Устя. — Їжте, на те я і варила. Але чого це ваш небіж у свого дядька не вдався; мовляв, буцім води в рот набрав.
— Журбу велику має, — пояснив Босаковський. — Дівчина йому пропала.
— Пропала! — скрикнула Устя. — Так, так, чимало їх тепер у нас пропадає. І татари беруть, і царські люди вивозять, а інша то й сама батьків кине та за хлопцем біжить.
— Ти це знаєш, правда? — підморгнув Улас. — Бо сама колись таке зробила.
— Як зробила? Як? Кажи! Невже ж ти не вхопив мене!
— Вхопив.
— Не посадив на сідло перед себе?
— Посадив.
— І не втік, як з ягницею вовк?
Улас розсміявся широким, козацьким сміхом.
— Ах, ягнятко ти моє білоруннеє! Та тебе б, небого, і десяток не вхопило, коли б не захотіла!
Устя за голову взялася.
— Господи милосердний, який це брехун нестяменний! Може ще скажеш, що не ти мене викрав, а я тебе? Сусідова курка нашій свині ногу переломила, — правда?
— Може й правда, а може ні.
— А може ти мене й не хотів?
— Хотів, але воно так: як дурній заманеться, то дурний все знайдеться. Отак і з нами було. Давні часи, давні. Жаль, що не вернуться вдруге!
— Авжеж, що жаль, бо ти ще й нині пірвав би якусь. Женохват!
— От і добалакався, Уласе! — скрикнули Босаковський і Помело. — Не треба було вовка викликати з ліса, та ще й під ніч.
— Не такий то цей вовк страшний, як вам здається. Але ми про дівчину отого козака стали казати. Як вона звалась?
— Маруся Богатьківна, — ледве вимовив Борис.
— Маруся Богатьківна? — скрикнула Устя. — Чи не сотника Богатька доня?
— Вона.
— Що її мати зі Стеткевичів виводилася?
— Еге ж.
— Що її маму викрав був сотник Богатько, як мій мене колись?
— Та сама. А хіба ви знали Марусю?
— Боже ти мій! Чи я її знала? З її мамою ми колись ляльками грались, а її я знала от такіцькою. І пропала кажеш? Де, коли, як?
— Коли б я знав, то не сидів би тут.
— Правда. А люди? Чи не доповіли чого?
— Чимало чого доповідають люди. Одні її буцімто в Білій Церкві бачили, а другі аж у Старому Бихові, одні — як на прощу йшла, а другі — як із карети визирала. Всячину вигадують.
— Воно то так. Але ти не журися. Якщо Бог судив тобі Марусю, то вона не пропаде.
— Так. Але Бога взивай, а руки прикладай, — вмішався у розмову Босаковський.— Тому-то ми й шукаємо Марусю. Поїхала, бачите, з дорученням від гетьманихи до полковниці Нечаїхи і не вернулася. Коли б то знаття, де тепер Нечаїха, то може б і про Марусю довідались.
Улас задумався.
— Щось я про полковницю Нечаїху чував, та ніяк не пригадую що. Але підождіть, незабаром надтягнуть мої сини, може вони що знають.
Недовго прийшлося й ждати, як три старші наспіли.
— А тамті де? — привітав їх Улас.
— Або вони діти? — відповіли Уласенки.
— А ви де були?
— З ворогами стрінулись.
— І що?
— Бог нам поміг.
— А нових ран не придбали?
— Ніби кіт подряпав. А ми їх потурбували таки добре. Грабіжники й душогуби! І чому то Виговський після Конотопа не погнався за ними? Тепер людям спокою не дають.
Тихо стало у світлиці. Знати було, що Уласенки доторкнулися важливого, а навіть болючого питання, одного з тих, що їх нелегко вирішити. Козаки наші, учасники того бою, пригадали собі, як то цар, почувши про конотопський розгром, хотів зразу аж за Волгу втікати, а потім людям «усєх чінов» велів на царській твердині вали сипати та рови копати. Навіть сам, кажуть, для доброго приміру за лопату брався. А на знак смутку в чорному ходив. І мав чого. Самої кінноти впало тоді п`ять тисяч. Князі Пожарський і Львов також. А піших скільки потопилось! Такого їхнього погрому і такої перемоги наших ще не бувало.