І все те намарно.
Було чого похнюпитися головам козацьким.
— І чому тоді Виговський не пішов за ними, лиш повернувся на Гадяч битися із своїми? — спитав найстарший з Уласенків, Сидір.
— Чому? — відповів Улас. — А тому, бачиш, що в нас усе бувало: один діло робив, а другий псував. Юрася на Крим із запорожцями понесло, а хан як довідався про те, то кинув Виговського і пішов на Крим боронити свого краю. Виговський заслабий був, щоб без татарської допомоги на Москву наступати. І завернув на Україну... А про гетьмана Виговського не чув ти чого? Де він тепер і як?
Сидір плечима знизав.
— Чув і немало. Та одна вість з другою свариться. Кажуть, що гетьман москалям піддався.
— Це брехня? — гукнув Босаковський. — Брехня, бо гетьман скоріш ніж собі в серце вгатить, ніж царським холопом стане.
— Другі кажуть, що до хана втік, до його табору.
— Це вже подібніше до правди. А треті?
— Треті оповідають, нібито з останками своїх вірних до Потоцького пішов.
— Це найбільш скидається на правду, бо Потоцький тоді під Білою Церквою стояв. А Чигирин?
— У Чигирині обидві гетьманихи замкнулись, себто Хмельницька та Виговська, колишня і теперішня гетьманиха.
— Розумію, а Катерина Виговська, Богданова старша донька, де?
— У Смілій, кажуть...
— А молодша, Олена Нечаїха?
— Мабуть, у Бихові, з чоловіком осталась. Він, кажуть, землю їв, що Бихова не віддасть.
— За Нечаїв я найбільше боюся, — зітхав Босаковський. — Чигирин укріплений гарно. Кажуть, багато гармат має і пороху бочок із двісті. А Сміла — городок плохенький, якийсь там загін татарський відперти може, але облоги не витримає. А з тим Биховом, то також діло непевне. Жаль Богданових доньок!
І голова його похилилася на лосевий каптан.
— Дядьку! — збудив його з задуми Борис. — А що нам тепер робити?
— Що нам робити? Подумаємо. Діло нелегке. Треба обміркувати його з усіх боків. Підождемо, коли не вернуться тамті три. Може вони щось певніше нам скажуть.
Борис скривився, мовби кислиці вкусив.
— Ждати?
— А ти б хотів чортові в зуби лізти? Не хочу я своєї голови дурно віддавати. Може, вона ще до чого придасться. Діла тепер багато, і то великого діла.
— Так, так, діла тепер багато, — притакнув Улас. — Обміркувати треба. Нема чого спішитися. А поки що покажу вам свою твердиню.
І пішли оглядати.
Босаковський не міг нахвалитися, як то Улас усе мудро і гарно обдумав. Справді, це був не хутір, а маленька твердинька. Так запалився, оглядаючи гармати, що хотів хоч з одної вистрілити, як він казав, «на віват».
Нараз із валу трьох їздців побачив.
— Хочеш, усіх трьох одною кулею змету, — звернувся до Уласа.
Але Улас його за руку вхопив.
— Стривай! Це ж мої сини!
Босаковський з жалем відійшов від гармати.
Три їздці вскочили в браму.
— А Максим де? — гукнув до них Улас.
— Не бійтесь. Не пропав твій мізинець! — відповіли.
— А де ж він?
— Він так голову задер, що й кочергою не дістанеш. Пишається, як у хомуті корова.
— Та чого? Кажіть! — настоював Улас.
— Та зчепилися ми у Поповій Балці з татарським загоном і погралися трохи, а що це була Максимова перша сутичка з ворогом і що першу рану в ній він дістав, то й згордів так, що й не приступай.
— Максим ранений! — скрикнув Улас. — Яка рана? Рубана чи стріляна, де? Глибока? Оглянемо!.. Кажіть!
— І рана легка, і осмотрена добре, і залишили ми його в нашого пасічника Зосими. От гірша біда. Боюсь, щоб татарів чорт не надніс.
— Татарів?! — скрикнув Улас.
— Так, їх. Коли під Поповою Балкою були, то можуть і до нас загостити.
— Не гадаю, сину. Далеко наш хутір від шляху й укріплений добре. А вони того не люблять. А як прийдуть, то зуби поламають. А тепер, хлопці, помийтеся та заходьте у світлицю. Гостей нам Бог послав.
5
За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.
Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.