А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на «вареники» і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.
Один Борис не веселився.
— Дядьку! — звернувся до Босаковського. — А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?
Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:
— А чи не чули ви що про гетьмана?
— Гетьмана вже немає, — відповіли.
— Гетьмана немає?! — і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.
А старий Улас визвірився на синів:
— Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!
— Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.
— Булаву віддав Виговський?
І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?
— Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! — бентежився Улас.
— По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.
— З кожного села по чортовому сину, — докинув Босаковський.
— А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати — і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.
— І тоді віддав булаву?
— Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.
— А Виговський?
— Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.
— Передав булаву Юрасеві, — повторив Босаковський.
— Ю-ра-се-ві, — глухо доповів Улас.
І тихо стало в хаті. Всі розуміли, що тут не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю.
— А чи не чули ви чого про Марусю Богатьківну? — несміливо озвався Борис, розуміючи, як далеке це питання було від того, що розказував Уласенко.
— Про нашої тітки доньку? — відповів той. — Чули. Кажуть, буцімто вона з Бихова з полковницею Нечаїхою утікала і хтось їх по дорозі перейняв — татари чи таки наші харцизи. На красу все охотники знайдуться.
Борис зірвався з місця. Очі йому горіли, кулаки затискалися.
— Прощавайте! — гукнув і вхопив за клямку.
— А ти ж куди? — підскочив до нього Босаковський.
— Не всиджу довше. Терпіння нема. Збожеволію!
— Тю, тю, дурний! — крикнув Босаковський. — Пропадеш, як на торзі собака, і що з того за хосен твоїй Марусі?
— Не витерплю тут, не витерплю.
— Мусиш. Сідай! Або слухай мене, або я тебе знати не хочу.
Борис потер рукою чоло і повалився на лаву. А Босаковський знов звернувся до Уласенків, чи вони ще чого про Марусю не чули.
— Ні. Лиш оповідають люди, що по Україні тепер якась черниця ходить. Де вона з`явиться, там добра нема.
— Черниця чи мара? — перестрашилася Устя.
— Яка мара? Черниця, така, як інші. І їсть, і п`є, але за нею, як тінь за чоловіком, нещастя іде. Оповідають, що вже вона й у наших сторонах бувала.
— Йсусе Христе! — скрикнули перестрашено жінки.
— Цитьте! — заспокоїв їх Улас. — Я у такі дива не вірю. Люди тепер, мов непритомні стали, усячина їм увижається.
— Безвірний Хома! — сказала, похитуючи головою, Устя і нараз ціла перемінилася у слух. — Чуєте? Хтось калатає браму.
— Хтось калатає, — притакнули й інші.
І справді хтось грюкав у браму. Челядь вискочила надвір.
— А хто там?
— Черниця. На ніч прийміть. Христа ради. Не дайте пропасти християнській душі. З дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога молитиму за вас.
— Черниця!.. — промовила Устя.
— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.
— Не пускати її.
— Це та сама, що біду приносить.
— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!