— Для тебе й розказувати не варто, бо ти слухати не вмієш. Загалом розібрало собі хамство, страх як розібрало! Але ми вам ще цього хмеля виб’ємо з голови, ой, виб’ємо, так мені, Боже, дай до моїх «майонтків» вернути!
— Це вже трудновато буде.
— Чому?
— А тому, бо люди ще на місяць дороги не зробили.
Босаковський вовком на Телепа глянув: «Ех, Телеп, Телеп! Як я тебе телепну!»
— Лиши... Розказуй, кажуть тобі.
— На чім я став? Ага, прийняв я від каноніка чарку й випив, прийняв від старости й випив, прийняв від ще когось і також випив, а тоді й кажу: агов! Так не може бути! Хто хоче зі мною пити, то хай перше вихилить стільки келихів, скільки я вихилив, і тоді він мені рівня.
— А вони?
— Згодились. П`ємо. П`ятий, шостий, сьомий, ще якось ішло, але після десятого всі покотом лягли. Повиносили їх, кого до боківок, кого до маштарки, а ті, що ще трималися на ногах, утечею спаслися. Так я і побідником на бойовищі залишився.
— Та що ти такого брехуна слухаєш, сотнику! — почулося нараз від порога. Кількох козаків увійшло у коршму при шаблях і з пістолями за поясами, бо часи були непевні. — Та що ти його слухаєш? Він і рідного батька оббрехав би, коли б лиш мав.
Босаковський насунув на голову полинялу боброву шапку і вдавав, що йде, бо образився.
Та його не пустили. Любили зубожілого поліського шляхтича, що до їх сотні після Хмельниччини пристав, добре бився, Україну щиро любив і тільки іноді вдавав, немов то він велику ласку козакам робить, що з ними приятелює. А ще його й за те любили, що велику «фантазію» мав. Розказував несотворенні речі й вигадував таке, що аж вуха пухли. Чванився ласкою короля Володислава, якого навіть на очі не бачив, і маєткам, яких ніколи не мав, і любощами з панями й панночками, що їх ніколи й на світі не було.
У воєнних часах, коли шабля всякому наскучить, такий чоловік — справжня благодать. Потягни його за язик, і він тебе розважить, дасть хоч на хвилину про воєнні страхіття забути.
— Сідай, Босаковський,— казали йому, — сідай і пий! Дякуй Богові, що водою не мусиш спраги гасити.
— Водою? Фу! Від води жаби в череві беруться. У мене...— й хитро всміхнувся. — У мене в замку, біля Хведоркова, є ще дві барилочки такого масляча, що лиш пальці лизати.
— А не брешеш?
— Так мені, Боже, дай до моїх майонтків вернутися. Заховав мені цього масляча мій дворецький і так дотепно заховав, що навіть Кривоніс не знайшов, гуляючи зі своїм загоном у моїм родовім замку.
— Ну,— озвався Телеп,— це ти вже, братчику, здорово пробрехався, бо щоби де Кривоніс гуляв, а вина не занюхав, так того ще ніколи не бувало.
А хтось із козаків докинув: «Але ж бо Кривоніс у Хведоркові ніколи не бував».
— У тім Хведоркові, що ти думаєш, — боронився Босаковський, — ні, але в моїм він був і в моїм фравцімері, як слон серед порцеляни хазяйнував.
— Як слон?
— А щоб ти знав. Панна Евеліна руку на себе зняла. Мальвіну котрийсь із кривоносівців на коня посадив і почвалав, а Юстина, моя божеська Юстина... — і не докінчив, лише зітхнув і грізно завернув очима.
— Про вино, вашець, кінчай. Про масляча! — приставали до нього.
— Був це такий масляч, що коли я один боклажок послав королеві Володиславові, то він, випивши, сказав: Спасибі тобі, пане Босаковський! Тим вином ти мені гореч моєї жизні зсолодив.
— А кому ж це таке добре вино попало? — спитали Босаковського.
— Батько мій цілу діброву спалив на поташ і поташ цей у Данцігу на вино проміняв. Це для тебе на весілля, Валєнтий, казав.
— А ти й донині не оженився, Вальку, бач, який то ти! Батьківської волі не сповнив.
— Не раз хотів я, та Гіменей Белльоні не пара. І чи раз я до аналоя зібрався, а пішов на війну. Не моя вина, що такого лицарського духа маю, і хоч я жінок люблю, а шаблі за найкращу з них не проміняв би.
— Відомо, відомо. Про тебе вже, мабуть, і пісень співають.
Босаковський вдоволено по коршмі розглядався. «В аморах,—
казав,— як і на війні, усяко буває. Але здебільшого то я був горою».
— На верху?
— А так. Тямлю, як ми Гощу брали.
— Яку Гощу?
— Кисілеву, яку ж би? Ніяково було, бо Кисілі з Босаковським свояки.
— Дев`ята вода по Кисілю.
— Не твоє діло. Кисіль мені «мошер кузен» казав. Розумієш? Отож узяли ми тую Гощу — відступаємо. Я конем їду, а за мною, десь там далеко, моя повозка торохтить: з білизною, одягами, постіллю, бо я змалку до деяких вигід привик був. Під вечір стаємо на нічліг у якомусь дворі. Підходжу я до своєї повозки, а там з-під буди, як дві ластівки з-під стріхи, дві панянки до мене: «Валєнтий, Валюсь, мій ти, мій!» І скачуть, і обіймають. Дві панянки з фравцімеру Кисілихи, що здавна до мене афект чули, але пані своєї боялися, тепер тому афектові фольгу дали. І було ж мені з ними, було! І охи, і шльохи, і що лиш на світі в тій матерії є, — бо таки дуже мене любили... Ет! — і рукою махнув. — Було колись.