Шинкарка мід до чарок наливала.
Телеп Босаковського за руку вхопив: «Валєнтий!» Сповни волю покійного батька й оженися з Оленою. Баба, як грім. А які вина й меди у неї! Олено! А чи пішла би ти за нього?»
— За кого?
— За добре уродженого пана Босаковського.
— А невже ж є така жінка, що б за пана Босаковського не пішла? Та ви собі жартуєте з мене, бо де такий пан хотів би бідну шинкарку брати, — відповіла, нібито засоромившись.
Сотенний писар Лучинецький прискочив до Босаковського: «Чуєш? Само щастя тобі в руки лізе — бери!» — і тягнув Босаковського до шинкарки. Але вона вихопилася і вибігла зі світлиці, боячись, щоб жарти не пішли задалеко. А козаки тоді до Босаковського: «Вальку, схаменись! Ще собі жінка життя відбере з любові і будеш її мати на совісті. Кажуть тобі: женись!»
Босаковський голову рукою підпер: «Не можу».
— Ов! Не можеш?
— Бо не шляхтянка.
— А де ж вона має написане, що не шляхтянка?
— Не має гербу.
— Дурний ти зі своїми гербами, Вальку! Покійний Хмель не те був і молодшу доньку за козака віддав, а козак Виговський з княжною оженився.
— Хай буде, але я не хочу. Наш рід старий, здавна шляхоцький, не хочу розбовтувати крові.
Коршма від козацького сміху затряслася: «Не хоче розбовтати крові! Який сміхун. Не бачили ми тих шляхтичів великоможних, що то з кійком на посполите рушення босоніж виступали, мов нагінка на лови! У подертих штанцях голим тілом світили, за панськими повозами з висолопленими лизнями підбігали. Не хоче розбовтувати крові».
— А все ж таки, що шляхтич, то шляхтич! — стояв при своїм Босаковський. — І Свигорський, і Байда, і Сагайдачний, і навіть покійний Хмельницький, хто, як не шляхтичі були? А Немирич, може, чорняк? А Богун? Не перечу, є і між козацтвом хоробрі лицарі, навіть дуже, як ось хоч би покійного Нечая узяти, але до політики ви так годитеся, як воли до карети, не во гнів вам сказавши.
— А все ж таки з покійним гетьманом вибилися ми на волю, — боронилися козаки.
— Але покійний гетьман мав Аксаків, Глинських, Яблонських, Корецьких, Літинських, Рудницьких, Сроковських, Пашківських, Старицьких, Третяків і тисячі іншої шляхти. Перегляньте лиш реєстр із 1649 року, коли не вірите мені. Всі ми за тую Україну вкупі боролися — і шляхтичі, і козаки, й міщани, й посполиті, і тому волю її добули, а тепер?
— Не бійся, Босий, не бійся, якось воно буде.
— Якось воно буде, — сказав, гірко всміхаючись, Босаковський і впер свої різного кольору очі в те вікно, де муха в павутинні билась.
Осінній день до вечора хилився. Випогоджувалося по бурі, дощеві краплі відривалися від листків і скапували на землю. Небом перекочувалися хмари: сиві і рудаві. Як рештки військ, що з бойовища вертаються. Одна зачіпилася об верхів`я дерев і кидала тінь на той широкий шлях, що біг попри Оленчину коршму. Шляхом тим переїхав останній віз з поля, пересунулася отара, перебіг заєць, і шлях став позіхати вечірньою, осінньою нудьгою.
Нараз ген, аж там, де він із виднокругом зливався, щось чорне замайоріло, росло, оживало, наближалося. «Хтось їде», — сказав Босаковський і кілька пар цікавих очей зирнуло до вікна.
— Їздці!
— Козаки!
— Чи не Журба це від гетьмана їде?
— Він. Таки він. Із канцелярії прикази привозить.
— Мабуть, у новий похід гетьман кличе.
— Ще конотопські рани не загоїлися, а вже нас гетьман новими вщасливити хоче.
— Від Журби нічого доброго й не сподівайсь, на те він і Журба.
— Які ж бо ви! — відізвався Телеп. — Ще не знаєте, з чим приїде, а вже нарікаєте на нього. Підождіть, прийде до нас, то й почуємо.
За хвилину увійшов Журба ще з одним молодим козаком, гарним, лиш дуже сумним. Решта їздців на подвір`ї біля коней осталася.
— Здорові були, панове товариство! — промовив Журба, входячи в світлицю. — А! І сотник тут?
— Я все там, де мої люди, — відповів Телеп. — Сідай, товаришу, з нами. Спічни та покріпися!
Журба сів за стіл, його товариш біля Босаковського при вікні.
— Панове, сидите собі тут і буцім нічого не знаєте, — почав Журба.
— А що ж ми маємо знати? Були під Конотопом, напрацювалися, а тепер відпочиваємо трохи.
— Відпочиваєте, а там таке, якого ще у нас ніколи не бувало.
— Що ж таке? Війна?
— Коби війна, а то, бачите, уже на саму згадку волос дубом стає.