— Убивав?! — понеслося по коршмі й закам`яніло в повітрі.
— Убивав, душегуб окаянний, а тоді гінця до Трубецького пустив, що в Переяславі нема вже його ворогів і що Трубецькому з військом безпечна туди дорога.
Охнули козаки, почувши таку страхітливу вістку, й руки опустили.
Невже ж це правда? Чи не здурів Журба? Що Цицюра, хоч вояка добрий, але людина погана, це всякий знав, але щоби він аж на таке душегубство пустився, того ніхто не думав. Це ж каїнський вчинок, це підлість, нікчемність, гидь...
— Якось воно буде, якось воно буде, — бубонів під вікном Босаковський.
Але про нього тепер ніхто не думав. А Журба розказував далі:
— Дня першого вересня окаянний Цицюра послав своїх головорізів із Переяслава в Ніжин. Полковника Гуляницького в городі не було, а його заступник, мабуть, у змові з Цицюрою стояв, бо ворота на ніч без сторожі лишив. У потемках увійшли туди цицюрівці й напали на сонних вояків.
— Як розбишаки які!
— Як звірі кровожадні. До них посполиті пристали, і зчинили різню. П’ять хоругвів щонайкращого війська покотом лягло. Перерізали людей, як баранів, без пощади і без розбору, не питаючи, чи свій, чи найманий чужинець.
Жахом по коршмі понесло. Козакам мову умкнуло. Ні один словечком не озвався.
А Журба дальше балакав, мов псалтир над мерцем читав:
— З Ніжина прокляті цицюрівці ще по інших містах та містечках розбрелися, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь таке саме діяли. До них приставала чернь, бо її підняти неважко. «Панів б’ємо»,— казали, і вона йшла, безтяменна. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биковом і Кобицею допали. Сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали. Так згинув чоловік гідний і вчений, один із тих, що могли Україну поставити на ноги.
— Правда це? — спитав перестрашений Телеп.
— Як Бог на небі, як мене тут живим бачите між собою, — відповів Журба. — І чого б то я не дав, щоб це не була правда!
Телеп перехрестився. — «Хай з Богом спочиває. Великий пан був покійний Немирич, але й голову мав велику, як мало хто. А що Україні добра бажав, цього я також певний».
— Як мало хто бажав, — повторив за ним Телеп.
— Але що ж гетьман на це? Дав собі раду з Пушкарем, царську рать під Конотопом строщив, кримців на свій бік перетягнув, а тепер мав би піддатися Цицюрам? Не гадаю я того. Я під його рукою у двох боях бився, знаю, хто він такий. Скажи, товаришу, де гетьман?
Журба з думками боровся: казати чи ні?
Змовчав.
Та Телеп не давав йому спокою: «Кажи й кажи, де гетьман!»
— Не знаю. Я його в Чигирині залишив. Мене послали вірних козаків скликати. З тим я й до вашої сотні приїхав.
Хвилина тишини. А тоді шум, як перед бурею у лісі.
— Вірних козаків скликати ти приїхав? — загуло.
— Пригадав собі ясновельможний і про нас! — гомоніли.
— Що ж! Спасибі і за те. Велика це ласка, велика! — реготалися злобно.
— Але тоді, як шляхоцькі дипломи роздавали, то нашої сотні не було. Про сотника Телепа якось забули. А дзуськи вам за вашу вірність, ось що...
— Мовчіть! — гукнув Телеп і кулаком об стіл ударив, аж чарки задзвеніли, — але гамору не втишив. Кожний перся своє слово казати, зокрема молодші, купані в гарячій воді. Один наперед другого хапався, один другого хотів перекричати. Дарма, що їх зацитькували старші, дарма, що Телеп до порядку взивав.
— Не будемо мовчати, бо ми вольний народ!
— Го, го! Нас, брате, не візьмеш на полову — зерно сип, а не хочеш, то хай до тебе твої шляхтичі йдуть.
— Хай вони б’ються за тебе.
— Ставленик панський, з князями посвоячився і гадає, що князь.
— Покійний гетьман змію за пазухою вигрів.
— При батькові в пір’я поріс, а сина скривдив, булаву і достатки забрав, з батькового двора сиріт гонить.
— Ось який він, ось якому вірними маємо бути!
— Не хочемо, не треба, не підем!
Телеп вуха долонями закрив. «Люди, люди, який вас дур напав!
Схаменіться!»
Не слухали його. Шуміли, наче буря у лісі.
Журба встав і хотів іти, та його не пускали.
— Ти своє сказав, а тепер слухай, що ми тобі будемо казати.
— Слухай і до Чигирина вези. Нехай знають, що думає народ.
— Хай знають правду!
— Так, так, доволі брехні, доволі влесливих слів, ми не діти, щоби нас дурити!