Люди Лукавого навіть незчулися, коли в сінях покотом лягли. Стогнали, зойкали й кликали рятунку. Двох їх із меншими ранами ногам дали знати й вискочили надвір, один дверима, а другий вікном.
Борис Лукавого кінчив.
— За Марусю, за її недоспані ночі, за її кривду й тривогу! — нашіптував йому якийсь голос до вуха. Він не був палкий і кровожадний, до бійки не спішився, але як його присилували вхопити шаблю в руку, то володів нею, як старий, справжній мистець. Загнав Лукавого у глухий кут, припер до муру й по довгих зусиллях так сильно по голові черкнув, що цей кинув собою, заревів, мов ранений тур, і простягнувся, як платва.
21
— Їдьмо, панове товариство, їдьмо! — крикнув Босаковський, обтираючи шаблю полою. — Бог свідком, що я цеї крові не хотів, але що ж, приневолили нас до бою.
— Добре йому так, собаці Лукавому, — зауважив Фтерапонт. — Другого такого катюги в світі нема. От коли б ми ще до Фалдовського дістали, то й було б, але...
— Дістанемо, дістанемо, — потішив його Босаковський. — А тепер на човни, панове товариство, на човни!
Насамперед посадили жінок, а з ними Бориса. На другий човен скочив Босаковський, а за ним Уласенко й Помело.
— А я що, від мачухи? — гукнув Фтерапонт і з таким розгоном стрибнув поміж них, що човен мало не набрав води.
— А щоб ти так у пекло скакав, чортів сину! — закляв Босаковський, втираючи рукавом лице, оббризкане водою. — Ти своєю смертю не згинеш, кажу тобі. За кару бери весло й греби, каторжнику якийсь!
Заки вони так перемовлялися, челядь примістилася у третім човні; заскрипіли весла, плеснула вода й товариство увильнуло в імлу. Не бачили й не чули нічого, мов на другий світ перевозилися у тих човнах. Лиш деколи зашелестів сухий очерет і наплохані галки, як чорні духи, перелітали з одного берега ставу на другий. Борис пригорнув Марусю до себе й кутав її у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.
— Змерзла? — питав.
— Також! Ти мене грієш, — і тулилася ще ближче.
— А не хвора? — турбувався козак.
Дівчина мовчала.
— Не хвора? — повторив тривожно.
— Видужаю при тобі. — І нараз: «Ах, яка я щаслива, Борисе, яка я щаслива!» — скрикувала, забуваючи про небезпеку. «Цить!» — і поцілунком затуляв їй уста. «Гадаєш, що я був коли такий щасливий, як нині?». «Але я без тебе пропала б, пропала би навіки, бо вони мене тут, як птаху в жмені, тримали. За поріг вийти не смій, як у гаремі якім».
— Не згадуй! — перебив Борис. — Богові милосердному дякуй, що ми з Босаковським впору довідались про тебе, — от що!
— Дякую і дякувать не перестану, — відповіла Маруся й задумалася. А тоді нараз: — Але чого цей Босаковський такий страшний? Я мало не вмерла, побачивши його. Господи! Як він глипає тими очима.
Борис усміхнувся.
— Хоч страшний він, дитино, та добрий. Ти не знаєш, яка золота душа сидить у тім страшнім тілі.
— Палажка також добра, — щебетала Маруся. — Коли б не вона, то... я, то... я життя собі відібрала б.
— Не кажи! — перебив її Борис. — Слухати страшно.
— А перетерпіти те все?
— Ображали тебе?
— Ні. Догоджували. Але та непевність, Борисе, тая непевність! Я знала, що мене чекало, коли б так був Фалдовський приїхав. Гу-у!
— А яким же ти способом, моя пташечко, тим катюгам у руки попала?
— Гадаєш, що знаю? У сні на хату напали, вхопили мене, на коня і повезли. Очі мені затулили й уста, щоб я не бачила нічого й не кричала. Кажуть, Лука не одну таку жертву на своїй совісті мав. Найкращих дівчат вишукував і поривав.
— Чув я про це. Фтерапонт мені розказував. Носив вовк, понесли й вовка.
Маруся з острахом глянула на Бориса.
— Ти його вбив? — спитала, відсуваючись від нього.
— Не знаю. Шаблею по голові черкнув. Чи розчерепив, не можу певно сказати.
Маруся посоловіла. Мовчки дивилась в імлу.
— Чого задумалася, Марусе? — мов із сну збудив її Борис.
— Страшно, що через мене чоловік погиб.
— А, такий чоловік! — потішив її Борис. — Та й дитина ж ти, дитина! Свого найлютішого ворога жалуєш.
— Бо я християнка, — відповіла, зітхаючи, Маруся.
На другім човні Фтерапонт злегка Босаковського за рукав сіпнув: