— Спите?
— Або що? — кинувся Босаковський.
— Бо я вас хотів спитати, як воно з тим конем буде?
— З яким конем?
Фтерапонт хитро всміхнувся:
— Буцім не знаєте, з яким?
— А таки що не знаю, про котрого ти белендиш, про того, що на нім вчора їздив, чи про того, що я тобі у своїх «майонтках» обіцяв.
— Про того першого, — притакнув Фтерапонт, — бо другого, то я вам дарую.
Босаковський з-під лоба на нього подивився і сплюнув.
— Тю, також припленталась собачка, — пробурмотів до себе.
— Як кажете?
— Кажу, що видно, що ти до академії ходив.
— Три роки.
— А поза академією?
Фтерапонт хотів числити, та Босаковський не дав. — Облиш! І так своєю смертю не згинеш.
— Чому?
— Побачиш, чому, а тепер ось маєш цього дуката, що я тобі обіцяв. Знай, що Босаковський не бреше. Як обіцяє, то дасть.
Фтерапонт хухнув на блискучу монету і впустив її у свою кишеню, як у море.
А тоді знов простягнув руку. «Одного?»
— А невже ж я тобі десять обіцяв?
Фтерапонт почухав потилицю:
— Ні, але один то не до пари, а ви, мабуть, хочете, щоб Борис із Марусею у парі жили.
Босаковський покрутив головою. «Люди добрі! Багато я всякого народу бачив у світі, скільки лиш тієї наволочі у своїх «майонтках» маю, але такого пройдисвіта, такого пиворіза, такого мантія, як оцей Фтерапонт, Їй-Богу, не доводилося стрічати».
— Гі-гі-гі! — засміявся, мов жеребець заіржав, Фтерапонт. — Гі-гі-гі!
— На маєш другого, на! Але скажи ти мені, звідкіля такі жевжики беруться у світі?
— Батька й мами питайте, — відповів сумно й неповинно зітхаючи Фтерапонт. Але нараз стрепенувся цілий, повернувсь поза себе й насторожив вуха. — Чуєте?
— Що?
— Гукає хтось. О, о, як дереться. Перевізника кличе.
Крізь імлу справді залітав грімкий сердитий голос, буцім бугай у комишах гукав.
— Човен, чорте, давай! Хутчіш, дияволе, хапайсь!.. Гей!
— Стій! — гукнув Босаковський на своїх людей, і човни загойдалися на плесі. Вони були на яких сто ударів веслом від берега. — Причалюйте, не там, де звичайно, лиш там, де ми коней залишили. (Він боявся, щоб ворог коней не займив, бо тоді погано пришилося б).
— Коли ж бо там болото, — відізвавсь перевідник, що знав берег великого ставу, як своє власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.
— Нічого! — відповів Босаковський. — Жінок перенесемо на руках, гони! — І гребці повернули човнами вправо.
— Борисе! Що це? — шепнула тривожно Маруся.
— Нічого, серце. Хтось до замочка йде. Човна гукав.
— Може це Фалдовський?
— А хай і десятьох таких, як він. Поки я з тобою, не лякайся.
Човни в комиші увильнули. Вужами пересувалися крізь них і заривалися носами в болото.
— Ще трохи, ще! — кликав Босаковський. Гребці поперли веслами й зупинились. — Дальше годі!
Борис ухопив Марусю на руки й вискочив із нею на берег. Обіймила його за шию.
Простелив бурку, посадив її і вернувся по Палажку. Але Палажка не згірше козака перелетіла птахом із човна понад грязюку на твердий берег.
За хвилину цілу товариство сиділо, притаївши дух у собі й чекало на Фтерапонта, що пішов був по коні. Серця билися тривожно. Навіть Босаковському ставало ніяково на душі. Коли би так самі хлопи, то нічого було б, але тут і жінота з ними. Велику відповідальність брав на себе.
А Фалдовський не гукав на перевізника, а ревів, як ранений тур.
І не з одного місця його голос лунав. Знати бігав уздовж берега, ніби ним чорт гонив. І не сам він кликав. Кілька голосів нараз гриміло, аж відгомін нісся далеко лісами, аж дерева шуміли: «Човен подавай, чорте, човен!»
Маруся тулилася до Бориса. Борис шаблю стискав. «Чого боїшся? Цить!»
Перевізник хотів човни відштовхнути від берега, але Босаковський не дав. У нього була гадка, що коли б так Фалдовський наскочив на них, поки Фтерапонт з кіньми поспіє і коли б виявилося, що в нього стільки людей, що не можна їм буде ради дати, тоді на човни й на замочок вертай. А там поборемося!
Але й до того не дійшло. Задудоніла земля, і табунець коней виринув із густої, як молоко, імли.
Перевізник відштовхнув човни, й Босаковський гукнув:
— На коні!
Борис скочив на свого, Фтерапонт підсадив Марусю. Борис посадив її поперед себе й торкнув коня. Кінь рвонув з місця.
За ним летіло товариство. Навіть перевізник, навіть старий дворецький.
Цей чомусь близько Босаковського тримався. Мабуть, у його розум і хоробрість найбільше вірив. Хоч старий, але коня кріпко тримався. А все ж таки постогнував своє тривожне: «Я труп».
— Хіба упир, бо трупи так на конях не їздять, — відповів йому Босаковський.