— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело, — тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те, що врятувати можна.
Босаковський руку до нього простягнув. «Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід».
— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли й припинив розмову.
Босаковський потягнув його за рукав:
— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.
— От тобі й жених! — сміявся Босаковський. — Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить, бо я тобі у своїх «майонтках» таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став. Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?
Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і хлипав.
Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. «Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми, козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань». — І хотів підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:
— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік був, кам`яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха простить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я його мови й молитви вчив.
— Не признавайся, старий! — перебив Помело.
— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.
— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.
— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..
— Кажи ж бо раз!
— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від дитини...
— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш, брате?
Помело відкашельнув. «Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль. Дозволь».
— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.
— Для тебе це роблю, не для покійника, бо він того не гідний. Ми й так який там день або два побудемо у слобідці, раз — щоб відпочи ти й полікувати рани, а два — щоб роздумати гаразд та розглянутися, куди і як нам їхати дальше. За той час можеш поховати свого пана. Це вже твоє діло, а не наше.
Дворецький обняв Босаковського за коліна.
— Нехай Бог вашій милості заплатить, добродію мій! Я вам того до смерті не забуду, — і поліз у ярок шукати тіла Фалдовського.
— Хлопці, а поможіть старому! — гукнув на своїх Босаковський, — бо ще собі де голову розіб’є.
Хлопці не відмовилися. Від перевізників чули, що дворецький нераз гамував злість Фалдовського й не одного вирятував із халепи.
Заки товариство впоралося з кіньми, Фалдовський лежав на бурці, а дворецький припадав до нього: «Не моя вина, — виправдовувався, — не моя вина, пане й добродію мій! Бог так хотів, нікому суду Божого не минути. О, Боже!» — і непомітно для других обтулював тіло свого пана.
— Так воно так, — зітхав Помело. — Носив вовк, понесли й вовка.
— Доти збанок воду носить, доки...— почав Уласенко, а Фтерапонт докінчив за нього: «доки той збанок по пиво не пошлють».
— Ой, ти пиворізе! — усміхнувся Босаковський, — коли то й тобі хоч одне вухо одірвуть, бо ти забагато чуєш. А ще більше говориш. І якраз дурне... Ну, панове товариство, нам у дорогу пора. Наші у слобідці, мабуть, нас тривожно визирають. Може, уже й моляться за наші душі.
Та ще він того не скінчив, як заіржав кінь і з імли виринула козацька стать.
— Борис! — радісно скрикнув Босаковський. — А тебе що до нас принесло? Чому не пильнував жінок?
— Жінкам уже терпцю не ставало. А мені також. Так довго вас не було. Ми боялися, чи не дай Боже.., — і не скінчив, бо занімів з дива, побачивши кілька гарних коней і цілу купу зброї. — Га, га, га! Як бачу, не прогавили ви нагоди. І напрацювалися.
— Ще й як! — покрутив вус Босаковський.
— Так тоді поздоровляю з перемогою. Шкода тільки, що мене тут з вами не було.
— Не жалуй, — потішив його Помело. — Таких пригод чекає нас ще багато. Це лиш початок. Чим дальше в ліс, тим більше дерев. Так, гадаю, і з нами буде. А все ж таки початок ми зробили добрий.