— На коні, панове, на коні! — наглив Босаковський, бо спішивсь до слобідки. — Жінкам уже терпцю не ставало, — мотав собі на вус. Перший у стремена скочив, за ним Помело, Уласенко, Фтерапонт та інші. Кожен крім свого ще одного зайвого коня за вуздечку тримав. Фтерапонт щонайкращого вибрав, але запевняв усіх, що це підпалений. «О, дивіться, дивіться, як боками носить». Дворецький і перевізник узяли собі щонайспокійніших. Поклали Фалдовського на бурку й везли обережно.
— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.
— Поспіємо.
Коні спотикались на оранці: «Уважай, щоб не пустив на землю!» — гукав дворецький.
— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.
— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?
— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у мряці.
За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. «Кінь і козак, — казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду пити, поки обом нам Бог позволить». А сказавши це, чомусь важко зітхнув...
На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.
Люди будилися у слобідці.
23
На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.
Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав порубане й потовчене тіло.
— Бог ласкав, Бог ласкав! — приговорював. Себе чи хворого потішав?
Фалдовський підняв одну повіку: «Води!»
Дворецький подав повний глечик.
Недужий жадібно притулив до нього спечені уста. Потягнув, йойкнув і повалився горілиць.
— Палить!
— Де? Де? — допитувався вірний слуга, але пан не відповів нічого, лиш рукою, по тілі повів, буцім хотів сказати, що скрізь.
— Бог ласкав, Бог ласкав, перестане, — потішав його дворецький, хоч мабуть, сам своїм словам не вірив. Фалдовський був так порубаний, поколений і побитий, що здорового шматка тіла й домацатися було годі. За всі часи і за всі роки рукою Босаковського дістав.
Мовчки лежав, скривавлений і почорнілий, уже навіть і стогнати не міг.
Як підняв одну повіку, то вона так і трималася, відкриваючи страшне, кров`ю накипіле око. Смішно і страшно якось дивилося воно на світ. Дивувалося, звідкіля тут Фалдовський узявся. Чому він на сіні й соломі лежить, а не на пухах, як звичайно. Повітка, тік, з бальків і кроков павутиння звисає, вікон нема, лиш крізь відхилені двері смуга мутного осіннього світла паде, — що воно все має значити?
— Води! — вистогнав знову недужий.
Дворецький налив собі на пригорщу і закропив пана. Другою обмив йому чоло і скроні. «Бог ласкав, Бог ласкав», — потішав його.
Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.
Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося, значить, не вмер.
— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.
Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго відганяв муху. «Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав? Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті», — погадав собі, і мороз пішов йому по спині.
А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у жменю. Наслухував. «Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе сотворіння!»
Муха дзикнула ще раз і втихла. «Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені. Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!»
Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й так недовгий її вік.