— Ну так... — сказав Босаковський і з привички шаблю полою свого лосевого каптана обтер. — Та-ак! — і погладив її пестливо.
А його противник, здивований і ніби перестрашений тим, що сталося, стояв посеред коршми з роззявленою губою і вибалушеними очима. Лівою рукою обтирав піт з чола, а в правій все ще тримав відтяте руків’я. Рука його дрижала, як у столітнього старця.
— Але ж бо б’є, — бубонів, — чорти б йому на Великдень приснились, але ж бо б’є!
— Дякуй Богові милосердному, що голова не відлетіла. Та це ж такий рубач, що одним махом розфалатав би чоловіка надвоє.
— Бувало й таке, бувало, чому б то ні! — притакував Босаковський, завішуючи вус на ліве ухо.
— Молодець Босаковський! — хвалили його ті, що ще так недавно насміхалися з нього. А старші казали: «От так тій малечі й треба. Нехай знають, як старших шанувати».
І пхалися до Босаковського, обнімали його й кріпко стискали, приговорюючи: «Не шляхтич ти, брате, а козак, справжній козак!»
Цікавилися його шаблею. Та він її нерадо з рук давав, бо дівчини й шаблі з рук не дається. «Перед цею шаблею, — говорив, — раз цілий чамбул татарський утікав, як зайці втікали, як перепуджені вівці, щоб я потурчився, коли брешу».
— Віримо, віримо тобі, Босаковський, — і кожен хотів з ним чоломкнутися чаркою, щоб запити двобій. «Йдіть, геть! — обганявся від них Босаковський, як від мух. — Невже ж це був двобій? От іграшка звичайна. Треба вам було бачити, як я раз із Калиновським на шаблі зчепився, то був герць! Сам покійний гетьман казав, що ще такого не бачив, а знаєте, який він був мистець на шаблю. Обіймив мене і пригорнув до серця, — донині чую, ніби мене медвідь пригортає до себе.
Нараз Телепа і Журбу за столом побачив. «А ви ще, панове, тут? Бери, сотнику, гостя та веди у свій двір, він здорожений, йому спочить пора».
— Добре, товаришу, кажеш, Журбі на спочинок пора, — відповів Телеп, розпрощалися з товариством і вийшли оба з Журбою.
Босаковський зітхнув. А то він боявся, щоб до гіршого не дійшло. Своїм двобоєм втихомирив розсварених козаків, бо знав, що нема в них нічого цікавішого над шаблю.
Босаковський славився мистцем у боях на шаблі. Тільки ніхто не надіявся, що він і про поважні справи також так само мітко балакати вміє. Тому-то здивовано дивилися на нього. Дотепер бачили в нім шляхтича-брехуна, що любить випити й пожартувати, аж тут гляди, цей чоловік і політику близько до свого серця приймає, долею України турбується. Диво одно!
— Простіть, панове, що я, може, й непотрібно бився, — почав — Але вже така моя вдача, що за правдою тягну. Через те я нині тільки Босаковський, тоді, як другі пірначі тримають.
Хтось підсміхнувся уголос. Босаковський глянув у той бік. — «А може ще хто, — спитав, — зі мною забавитися хоче? Я готовий!»
Але охотника не було.
Босаковський насунув вилинялу шапку: «Га, якщо, ні, так бувайте здорові!»
— Іди здоров! — відповіли йому. — Але до Виговського ми все-таки не підемо. Йди сам! — озвався якийсь голос.
Босаковський згірдливо подививсе на нього, похитав головою
і вийшов.
2
Босаковський вийшов від шинкарки сумний, як осіння ніч. Те, що розказував козак Журба, який приїхав до сотні з приказами від гетьманської канцелярії, було просто жахливе.