Босаковський знав, що від смерті старого Хмеля спокою в Україні нема, але щоби вже аж до самого безголів’я дійшло, того він ніяк не сподівався. Хоч до їхнього сотенного глухого городка доходили всілякі погані вістки, то Босаковський одним вухом пускав їх, а другим випускав, знаючи, що «стогуба фама» брехлива, як київська сидюха. Але Журбі він вірив, бо Журба ніколи не брехав. А від того, що розказував Журба, кров стигла в жилах... Богданова будівля, здвигнена такими жертвами й зусиллями народу, валиться. Україна в огні і крові. Хворий і слабосильний Юрась став іграшкою у руках людей злих, ласих на гріш і владу. Його дорадником хитрий Брюховецький, колишній джура старого гетьмана Богдана. Він бунтує Січ, яку збунтувати неважко, бо там народ неспокійний і до війни скорий. Сірко — лицар, якого пошукати, але голова неполітична, його підштовхнути легко. Піде і таку завірюху зчинить, якої не заспокоїть ніхто. Родина старого Хмеля розсварена. Богданові скарби і найцінніший із них — гетьманська булава — стали кісткою незгоди. Богданів шурин, а Юрасів дядько Василь Золотаренко буцімто тих скарбів боронить, не відаючи, що не Україні, а її ворогам добру службу робить, бо вони аж руки потирають, дивлячись, як на Україні кервавиться у домашній війні. Протопоп Филимонов, як чорт, одних на других троюдить. То Золотаренкові, то Цицюрі обіцює булаву, щоб тільки не була вона в руках Виговського, бо Виговський хоче Україну зробити незалежною державою. Ах, той Цицюра! Чи можна собі гіршого чоловіка уявити? Найздатніших переяславських козаків і міщан, Северина Забуського, Сулимів, Лободів і Холодних, до себе на квартиру закликав, намовляв їх, щоб зраджували Виговського, а як вони на такий каїнський вчинок не погоджувалися, то вбивав їх по одному... «Всяке в нас бувало, але такого ще не було!»
Босаковський сплюнув і шаблю долонею стиснув. «Ах, щоби я його у вузькій вулиці допав! Дав би я котюзі по заслузі. Не посилав би він більше гінців до Трубецького, що в Переяславі нема вже ворогів царських. Боже ти мій! Який то хабуз на нашій буйній землі виростає!»
Потонудий у таких сумних думках, не дивився під ноги і не дбав, що раз у раз попадав у калюжі розкислого, осіннього болота. Вітер вив, як тічня голодних вовків, хотів Босаковського з ніг повалити, хотів йому стару боброву шапку з голови здерти. Але що там вітер, що буря, що дощ супроти тієї завірюхи, яка лютувала в його розбурханій голові!
Цицюра! Що він у Ніжині зробив! П`ять хоругов щонайкращого гетьманського війська вночі, у сні, як баранів перерізав, не питаючись, чи свій, чи найманий, чужинець. Це ж жах! Це ж каїнський вчинок! І такий Каїн мав би гетьманом бути? Ніколи! Хіба б Бога на небі не було.
Так ішов Босаковський на свій хутір, а жахливі новини, привезені Журбою, летіли за ним, як круки. Мозок йому клювали і шматували серце, як орел Прометеєві утробу.
«З Ніжина прокляті цицюрівці по других городах пішли, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь те саме чинили. До них пристала чернь, бо на те вона й чернь. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биховом і Кобшцею, допали... і сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, чоловіка вченого, хороброго і достойного, одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі води...»
«На шаблях рознесли...» — повторив Босаковський і став.
«Най з Богом спочиває», — промовив і перехрестився.
Мимохідь очі на небо підвів.
Ніч була темна, тільки десь далеко-далеко мерехтіла заграва.
«Двір якийсь палять, — погадав собі Босаковський. — Ріжуться і мордують, чорти б їх різали в пеклі та мордували. Це вони так Україну будують...»
З гадки не сходив йому Переяслав, Ніжин і той нещасливий Світильнів. «Собаки! Такого чоловіка вбили!»
З болотнистого шляху на стерно повернув, прямуючи до хутора, де собі квартиру наймав.
Заєць вихопився з-під ніг. «Тю, тю, дурний! Чого боїшся? Я тобі кривди не зроблю. Досить між людьми тої кривди».
Став і вдивлявся у заграву. То меркла, то знову займалася, ніби земля кров`ю на небо плювала... «Який народ! Тут тільки божевільним будь або дурного вдавай, а розуму показувать не смій, бо вб’ють. Маєш бути такий дурний, як усі. Це їх рівність». Досвідчив це на собі. Сотенні товариші любили його, збіднілого шляхтича, за жарти, побрехеньки й вигадки всілякі, до правди неподібні, але скільки разів починав поважну розмову, скільки разів пробував промовити їм до серця і до розуму, сміялися або зчиняли бешкет. «Який народ!»
Хтось доганяв його.
Втікати?
Ні!
Повернувся і вхопив за шаблю.