Козак на коні наближався.
— Ти хто?
Козак зіскочив з коня: «Свій, пане Босаковський, свій».
— Я тобі не пан, а товариш, такий самий козак, як і ти, хоч і шляхтич.
Босаковський випрямився і вус на ліве ухо завісив. Пізнав козака, що з Журбою приїхав. Молодий був і гарний, як намальований.
Весь час у коршмі біля Босаковського коло вікна сидів; не пив і не сварився, лиш слухав і мовчав. Очі йому смутком, як плівкою зайшли.
— А що там? — спитав Босаковський, думаючи, що Журба цього парубка з якимсь ділом до нього присилає.
— Нічого, пане.
— Товаришу...
— Нічого, пане товаришу. Може би ви мене переночували?
— Переночувати? А чому б то ні. Можна. Підемо. А як тебе, братчику, звати?
— На ім’я мені Борис.
— Гарне ім’я. А прізвище як?
— Круками нас люди прозивають.
— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може зробитися Круковський.
— Я не дбаю.
— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я Босаковський.
Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був невеличкий і, мабуть, небагатий.
— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись, братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі, зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі майстри будували. Не віриш?
— А чому б то мені не вірити, пане?
— Товаришу, кажи!
— Чому б мені не вірити, пане товаришу?
— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.
Борис йому до колін поклонився.
Собаки до воріт скакали. Босаковський гукав:
— Бровко, Варта, Чухрій! Дурні собачки, дурні, не пізнали мене!
Пси лащилися до Босаковського й обнюхували Борисового коня.
— Бачиш, — говорив Босаковський, — звірина куди краще від людей. Гетьманської стайні кінь, і хуторянські собаки не кусаються. А люди? Так, Бровку, так: не кусай цього коня, бо він гість, а до того ще й копнути може, — додав, впроваджуючи коня до стайні.
— Гарний кінь, — почав Босаковський. — А чий він — твій чи гетьманський?
— Мій. Від батька дістав.
— Добра то річ батько. Мій мені також такого коня дав був, як я перший раз на війну їхав, що хоч малюй. То ж то кінь був! Не така хабета, як оцей, теперішній.
— І що?
— Заїздив я його, до дівчини на любу розмову кожної ночі миль кілька поспішаючи. Підпалив, одно слово — заїздив. Гей, коли б то цей розум спереду мати, що ззаду!.. Ну, ходім!
Увійшли в якусь комірчину погану з тапчаном замість постелі і зі скринею замість стола.
— Розгостись! — промовив Босаковський і засвітив каганець.
Борис глянув по хаті. Бідність така, що гірша й не може бути. Лиш
образ якийсь і вишиваний рушник.
— За цей образ, — хвалився Босаковський, — мені хутір давали. Це дуже дорогоцінна ікона. Сам святий Лука її малював. А рушничок донечка господині вишивала. Ангел — не дівчинка. Побачиш її завтра. І господинька нічого собі. Загалом гарно мені тут живеться. Одно слово — райок. Інакше я тут не сидів би.
— Авжеж, — притакнув Борис, а в душі погадав собі: «От щасливий чоловік. Що йому біда зробить, коли він уявою багатий?»
Хутір спав. Тільки пси по подвір’ю ганяли. Доріжкою, попри ворота якийсь п’яний ішов і з піснею бився. Хотів її співати, а вона не давалась. Пісня від п’яного втікала.
— А може ти голодний, кажи! — почав Босаковський. — Теплої страви не маю, але сало й горілка знайдеться.
Сало було чутке і нечищена горілка. Але випили й закусили. Навіть зі смаком, бо голодні.
— Не так то їлося колись, — виправдовувався Босаковський. — Медвежі лапи, фазани, марципани, а мальвазія лилась. То мальвазія, то угорське, то грецьке. Але скажу тобі, що нема як сало, сухарі й горілка. Чим простіша страва, тим вона для здоров`я краща... Але може би нам спати пора?
Полягали. Босаковський розкинувся горілиць на тапчані, а Борис біля нього на землі простягнувся, на бурці.
Глуха осіння ніч у маленьке вікно зі скляними оболонками заглядала. Десь далеко багрився виднокруг, і криваві відблиски на стінах то з`являлися, то гасли.
— Все ще горить... — зауважив Босаковський. — І Бог зна, коли згасне! Велику пожежу розпалили. І погадати лише, що ми тут лежимо собі спокійно та балакаємо, а там десь людей мордують, жах! Не люди це, а Іроди окаянні!.. Ой, чому ж то я пірнача не прийняв?